Сучасники згадували, що у Вайльда було бліде, безкровне обличчя, широкі вилиці, виголене обличчя, хоча в ту пору модними були пишні вуса й бороди-еспаньйолки. З-під важких повік дивилися темно-сірі очі, в яких приховалася іронія. Одна леді казала, що вайльдівські очі "блищать, немов дорогоцінні камені". Годинами юний Оскар сидів перед дзеркалом, вивчаючи своє обличчя, рухи, жести. Він був високого зросту, вище шести футів. Сміючись, широко відкривав рота, і оточуючі бачили блискуче білі зуби.
Багато уваги митець завше приділяв своєму одягу. Треба було чимось відрізнятися від багатіїв-аристократів, і Вайльд відпускав каштанові кучері до плечей, носив оксамитовий, золотистого кольору піджак, бриджі, чорні довгі панчохи; вільну сорочку з відкладним коміром пов'язував бантом, часто мав велику квітку соняшника у руках. У такому костюмі, який Оскар вважав другою після Лютера великою реформою, він, ірландець, увійшов у доброчинне вікторіанське суспільство. Насолода життям і його радощами була головним завданням Вайльда.
Однією з головних пристрастей митця була закоханість у коштовності, дорогоцінні камені і квіти, які він обирав залежно від пори року, погоди, настрою. Хтось із сучасників письменника жартома назвав його "мінералогом і ботаніком у літературі", на що Вайльд відгукнувся: "це не зовсім так: я, скоріше, ювелір і квітникар". Справді, мінерали більше цікавили його, коли майстри перетворювали їх на коштовні вироби, а квіти - коли вони ставали букетами у вазах чи прикрашали петлички його модних костюмів. Вайльд не міг намилуватися оксамитами, перлами, діамантами; годинами простоював біля вітрин ювелірів. Для нього у обручках, діадемах, намистах було втілено цілі світи, прадавні віки, священні перекази і легенди. Свої кімнати він прикрашав дорогими ковдрами, портретами відомих актрис, драпіруванням, книжками на полицях у вишуканих оправленнях.
Витоки такої схильності до усього незвичного, прекрасного, а також бажання виокремитися можна відшукати у дитинстві митця. Його батька, сера Вільяма Вайльда, найвідомішого у Дубліні лікаря, знайомі називали "найбруднішим чоловіком у всій Ірландії". Усе, за що б він не брався, він робив із пристрастю, був ненаситним у праці й ненавидів спокій. У молоді роки сер Вільям подорожував Середземним морем і описав це у книзі, що витримала кілька видань. Мати письменника, леді Вайльд, була екзальтованою, романтичною жінкою. Своє дівоче прізвище Елджі вона вела від Аліг'єрі й вважала Данте своїм предком. У юні роки вона писала вірші й політичні статті під псевдонімом Сперанца ("Надія").
16 жовтня 1854 року у них народився другий син, якому були дані імена Оскар. Коли Оскару виповнилося десять років, його віддали до відомої Портора-скул у місті Енніскіл. Школа була суворою, серйозною, ворожою ірландським національним почуттям. Учнем юний Вайльд був неяскравим, пізно прокидався, спостерігав за птахами. З-поміж інших він хіба що вирізнявся акуратністю, охайністю, красивою зачіскою. Оскар багато читав, і книжкове життя його цікавило більше за реальне
У Оксфорд майбутній письменник приїхав у двадцятилітньому віці. Старовинна будова університету, двори із фонтанами, дзвіниці, лебеді на озері - усе чарувало й нагадувало середньовіччя. Навчання не забирало в Оскара багато часу, проте почувався він не зовсім комфортно, бо в Оксфорді навчалося багато дітей аристократів. Сини лордів мали окремий стіл, власних коней, собак, човни. Хоча Вайльд жив скромно, але він завжди модно одягався і відпускав довге волосся, яке зачісував назад. Канікули Оскар проводив у Італії і побував у всіх музеях, галереях і палацах Мілана, Туріна, Флоренції, Падуї, Верони, Венеції, Равенни, Рима.
Вайльд також побував у Канаді, Франції. Скрізь його оточували шанувальники, більшість з яких були жінки. Оскар завжди вважав себе вродливим чоловіком, навіть тоді, коли для цього вже не було ніяких підстав. Він закохувався у актрис, у аристократок. І от з однієї із своїх подорожей митець привіз дружину, Констанцію Ллойд. Дівчина була дочкою адвоката і закохалася у Вайльда як у казкового принца. Одруження виявилося щасливим. Оскар майже не виходив з дому, а якщо зникав на кілька годин, посилав дружині листи і квіти. Гостям він показував Констанцію кожного місяця у нових сукнях і костюмах: грецькому, середньовічному, голландському, часів Директорії, давньовенеціанському та ін. Дружина народила Уайльдові двох синів - Сіріла і Вів'єна. Митець заробляв для сім'ї гроші, почав писати статті в журнал "Жіночий світ". Ніхто не міг зрівнятися з ним у рекомендаціях, як облаштувати й прикрасити житло, вибрати меблі, ювелірні вироби і парфуми.
Професор естетики
Закоханий у красу, Вайльд трагічно сприймав її зникнення із сучасного йому світу. Усе своє життя митець присвятив пошукам краси, яку він знаходив не лише в природі, але, насамперед, у речах: коштовностях, одязі, меблях, музичних інструментах тощо. Він купував вишукані речі, меблі, картини, носив елегантний одяг і з благоговінням ставився до творів мистецтва. Вайльд добре знав класичні мови, читав швидко і багато. Серед його літературних авторитетів можна назвати Есхіла, Еврипіда, Софокла, Діккенса, Теккерея, Флобера, Достоєвського, Толстого, Вордсворда. На думку Вайльда, мистецтво могло б зблизити людей настільки, що їм не довелося б ніколи воювати одне проти одного. Він казав: "Ми не будемо вести війну проти Франції, тому що проза її досконала".
Вайльд закликав розпізнавати мистецтво навколо себе і більше уваги приділяти естетиці, духовності повсякденного буття: "Мистецтво - це не іграшка і не примха, це неодмінна умова людського життя. Навчитися любити Природу найлегше за допомогою Мистецтва. Воно облагороджує будь-яку польову квітку. І хлопець, який бачить прекрасного летючого птаха, вирізьбленого з дерева або написаного на полотні, мабуть, не буде жбурляти традиційного каменя в живого птаха".
Тож недаремно Вайльд одержав титул "Професор естетики". Його спосіб життя наслідували, його судження про красу і мистецтво ставали гаслами для творчої молоді кінця ХІХ століття.
Перші художні спроби Вайльда були досить вдалими: за поезію "Равенна" (1878) він був удостоєний ньюдігайтської премії. У 1881 році виходить перша збірка віршів Вайльда "Поезії", головною темою яких було критичне ставлення до сучасної поету дійсності. Вірші були образними, барвистими, декоративними, з імпресіоністськими мотивами.
У 1887 році з'являються його перші прозові твори: "Злочин лорда Артура Севіла", "Взірцевий мільйонер", "Сфінкс без загадки", "Кентервільський привид". Вони дають уяву про об'єкти критики письменника і формування його творчого методу.
Вайльд починає писати і казкові оповідання, які були видані у збірках "Щасливий принц та інші казки" (1888) та "Гранатовий будиночок" (1891). Головна тема казок англійського митця - вірність дружбі та любові. Вайльдівський естетизм в казках сповнений моральності. Мотив жертовності є провідним у чарівних оповіданнях "Щасливий принц", "Соловей і троянда"; трагізм життя відчутний у казці "Зоряний хлопчик"; проблема людських взаємостосунків наявна у "Відданому друзі".
Пробує свої сили Вайльд і у драматургії, створюючи вишукані комедії "Віяло леді Уїндермір" (1892), "Жінка, не варта уваги" (1893), "Ідеальний чоловік" (1895), "Як важливо бути серйозним" (1899) та ін. У цих п'єсах розкриваються таємниці "салонного" життя, духовна атмосфера англійського суспільства. Комедії Вайльда - це естетична гра автора з читачами (глядачами), викликана дотепністю і парадоксальністю ситуацій. Французькою мовою, спеціально для відомої актриси Сари Бернар, він пише драму "Соломія" на біблійний сюжет. Єдиним кумиром для героїні є краса, яка існує поза поняттям моральності. П'єса була заборонена в Англії.
У передмові до уславленого роману "Портрет Доріана Грея" письменник викладає своєрідний маніфест естетизму. І хоча вихідні положення свідчать про надморальний зміст мистецтва, своїм твором Вайльд стверджує зворотне. Фізична краса Доріана Грея не може бути сильнішою і важливішою за потворний портрет-совість.
Останні твори митця - "Балада Редінгської в'язниці" (1898) і сповідь "De Profundis" (вийшла посмертно) - це думки про істину в мистецтві, справедливість, Божий суд. "Боги щедро обдарували мене, - напише Вайльд у своїй останній книзі, - у мене був високий дар, славне ім'я, гідне положення у суспільстві, блискучий, зухвалий розум; я зробив мистецтво філософією, а філософію - мистецтвом; змінював свідомість людей і всі кольори світу; що б я не казав, що б не робив, - усе дивувало людей, я взяв драму - найбільш безособову з форм, відомих у мистецтві, і перетворив її у такий же глибоко особистий спосіб вираження, як ліричний вірш, я водночас розширив сферу дії драми і збагатив її новим тлумаченням; усе, до чого б я не торкався, - чи то драма, роман, вірші або вірші у прозі, дотепний чи фантастичний діалог, - усе освітлювалося невідомою до тих пір красою... я пробудив уяву мого століття так, що воно мене оточило міфами і легендами; усі філософські системи я зумів втілити у одній фразі й усе суще - у епіграмі".
Життя виявилося сильнішим за мистецтво у долі Вайльда, та він був і досі залишається провідною фігурою англійського естетизму, співцем краси - "однієї з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора".
Шокуюча поведінка Вайльда, його звички, смаки видавали у ньому справжнього англійського денді. Для митця такий спосіб життя означав гармонію душі, свободу від стереотипів, творчий імпульс. Вайльд зачаровував кожного, кому хотів сподобатись. Йому імпонувала дружба і повага міністрів, лордів, герцогинь. Йому подобались їхні похвали, улесливі слова, гарячі потиски рук. Він не уявляв свого життя поза цим колом, хоч і помічав зверхність, нещирість, схильність до пліток "салонних" відвідувачів.
Часто вранці, коли Вайльд тільки-но встигав прийняти ванну з фризом із оніксу, до нього приходив брат Віллі з проханням підкинути цікаві думки. Віллі працював журналістом, і нові факти, вислови, судження йому були потрібні завжди. Оскар, викурюючи одну за одною східні цигарки, надиктовував братові політичні статті, забавні світські історії, анекдоти тощо. За один такий ранок Віллі інколи запасався матеріалом на кілька тижнів уперед.
Після того, як комедії Вайльда були поставлені на сцені, він практично перестав писати. Тепер він творив усно. Його фрази передавалися з уст в уста, заучувались та переписувались письменниками-початківцями. Слово Вайльда було точним, барвистим, глибоким. Як-от: "Пунктуальність - крадій часу"; "Єдиний спосіб звільнитися від спокуси - піддатись їй"; "Душа народжується старою, але стає дедалі більш юною" та ін. Цей "Принц Парадокс" не мав собі рівних у бесідах, за що його прозвали також і "Шахерезадою салонів". Його вражаюча пам'ять дозволяла вільно оперувати у розмовах знаннями про мистецтво, дорогоцінні камені, про вина, вишукані страви, тютюн, про величних історичних діячів та маловідомі події, про сади готики, мармур музеїв тощо. Про митця казали: "Якщо коли-небудь існувала людина, що говорила, як боги, то це Оскар Вайльд".
Король Життя
Він узяв від життя усе, що тільки можна було взяти: славу, друзів, кохану дружину і дітей, художній талант, шанувальників, вишуканий дім... Вайльд був людиною, якою в Англії більше усього цікавилися і яку більше усього ненавиділи. Він обожнював самого себе. Період свого життя вважав знаменним часом в історії людства. Вайльд був взірцем і законодавцем примх аристократів.
Вайльд знав собі ціну. Коли американський видавець запропонував йому п'ять тисяч доларів за роман у тисячу слів, письменник відмовився, бо, за його висловленням, "у англійській мові немає 100 тисяч слів". Одна газета надіслала йому анкету з проханням назвати десять кращих книг. Вайльд відповів: "Не можу їх назвати, сам іще не написав стільки". Та хоча він багато разів твердив, що моральні принципи не керують ним, багато сучасників згадували Вайльда як чуйну, здатну до співчуття людину. Він нікому ніколи не заздрив, і взагалі був приємною, привабливою особистістю. Звичайно, милосердя не було головною рисою його вдачі, але немає жодних підстав вважати його "самозакоханим маніяком", що догоджає лише власному "я". Ніхто краще за Вайльда не міг заспокоїти людину, у котрої померли її близькі.
У 1895 році над письменником розпочався судовий процес, який викликав великий резонанс у суспільстві. Вайльда було звинувачено у "аморальній" поведінці, яка заважала порядним, пристойним людям почуватися комфортно у його присутності.Знайшлося багато свідків антисуспільного, аморального життя Вайльда, які виступили в суді.
Елегантний одяг англійського денді було замінено на тюремний сірий костюм. Від неякісної їжі й смороду у камері Вайльда постійно нудило. Лише голод примушував його, людину витонченого смаку, їсти те, що приносили. Він виконував найбруднішу й найважчу роботу: м'яв клоччя і шив мішки. Ніхто його тепер не називав "Оскар". "Ув'язнений С 33" - таким тепер було його ім'я. Пізніше він зізнався: "У моєму житті було два великих
У той же час англійське суспільство вирішило назавжди позбутися усього, що було пов'язано з "Королем Життя": із міських бібліотек і книжкових магазинів вилучалися та спалювалися його книжки, у театрах забороняли ставити його п'єси. Домашню бібліотеку Вайльда розтягнув і розгромив натовп укупі із судовими виконавцями, котрі налетіли описувати майно Вайльда, бо він неспроможний був оплатити судові видатки й внести грошову заставу за своє звільнення з-під варти. А книжок у тій бібліотеці було кілька тисяч. Сини Вайльда були вимушені полишити навчання. "Ув'язнений С 33" прекрасно усе розумів і писав у листі від 1 квітня 1897 року до друга Роберта Росса: "У день звільнення я лише з однієї в'язниці перейду до іншої, й бувають хвилини, коли весь світ уявляється мені камерою, не просторішою за мою й не менш жахливою".
За шість місяців до закінчення строку ув'язнення Вайльда звільнили від фізичної праці й призначили бібліотекарем. Тепер у нього було досить вільного часу, аби переоцінити прожите. Усе змінилося у його свідомості, і на перший план вийшли вже не насолода, а аскеза, не виклик, а смиренне сприйняття усього, що пошле доля, замість радості - страждання, замість краси - любов...
Настав день звільнення. У листі до Вілла Ротенстайна від 9 червня 1897 року читаємо: "Я впевнений, дорогий Вілл, Ви зрадієте, коли дізнаєтесь про те, що я вийшов із в'язниці людиною зовсім не озлобленою і не спустошеною".
Англійське суспільство не прийняло Вайльда. Підданий остракізму, відірваний від власних дітей, він був змушений оселитися в маленькому містечку у Франції під іменем Себастьян Мельмот. Митець важко переживав своє становище: "Залишилось мені одне місце - цвинтар. Я ходжу туди і дивлюся на той цинковий стіл, який уже готовий для мене. Ну, що ж! У мене було дивовижне життя, яке, на мою думку, усе позаду".
Вайльдові не вистачило сили духу витримати тимчасову ізоляцію. Він, тонкий знавець людської психології, не здогадався, що суспільна думка - мінлива і не може постійно бути жорстокою до нього. Років через 5-10 повернулися б і минула слава, і шанувальники, і дружина, і успіх. Не дочекався... Зламаний хворобою, не маючи жаги до життя, позбавлений грошей і підтримки друзів, Вайльд помер у Парижі 30 листопада 1900 року. За його труною йшли дві-три особи. У 1909 році прах письменника було перенесено з бідного паризького кладовища на кладовище Пер-Ляшез, де поховані такі відомі французи, як Бізе, Бальзак, Мюссе, Шопен та ін.
