Федір Михайлович Достоєвський (1821–1881 рр.) вважається одним із найвизначніших письменників російської літератури. Його психологічне проникнення у душу людини й аналіз моральних та філософських питань мали вражаючий вплив на інтелектуальне життя 20 століття. Твори письменника містять багато автобіографічних елементів. Багато зображених ним героїв, як і сам автор, страждали на епілепсію. Незважаючи на той факт, що на неї хворіли багато видатних осіб (наприклад Олександр Македонський, Юлій Цезар, Густав Флобер і Байрон) і її описали багато письменників минулого (Шекспір, Діккенс та Едгар По), цей поширений неврологічний розлад залишається дуже таємничим для непосвячених. Перший науковий аналіз творів митця зробив Tchich, який стверджував: "Важко зрозуміти, як цей письменник міг одержати настільки широкий досвід у психопатології; ще важче відповісти на запитання, чи усвідомлював він глибину власних знань про систематологію хворої душі. Звичайно, тут корисний досвід його власного захворювання. Ми знаємо, що вже в ранньому дитинстві Достоєвський мав галюцинації, загальновідомо, що він також страждав на епілепсію”. Аналогічні враження відобразив товариш митця Страхов, пишучи: "Він мене часто вражав й іноді лякав… Інколи здавалося, що він просто хоче відобразити свій хворобливий настрій”.

Взявши до уваги взаємодію між літературними творами Достоєвського і його хворобою, ми спробуємо прояснити клінічний стан письменника на фоні його епілептичних персонажів й означити захворювання митця слова, відштовхуючись від біографічних даних, аналізу мови і творчості.

Біографія

Сім’я письменника походила з давнього литовського аристократичного роду. Федір Достоєвський народився 30 жовтня 1821 року в Москві і був другим сином Михайла Андрійовича Достоєвського, лікаря у шпиталі для бідних. Його мати, Марія Федорівна Нечаєва, походила з консервативної купецької родини. Майбутній письменник отримав освіту вдома та у приватній школі. Сім’я жила у невеликій квартирі, котру також використовували як приймальню лікаря. Патріархальний і скупердяйський характер батька дуже сприяв особистісному і мистецькому розвитку майбутнього генія російської літератури. У 1833 році родина купила маєток у Тулі і переїхала туди. Незадовго після смерті матері у 1837 році Достоєвського послали у Санкт-Петербург, де він вступив у Військово-інженерну школу. У 1839 році все більш тиранічний батько письменника помер, ймовірно, від інсульту, хоча ходили чутки, ніби його вбили під час сварки із кріпаками. На фоні такої легенди згодом Freud трактуватиме батьковбивство у романі "Брати Карамазови” як похідну ненависті автора до батька. Митець одержав диплом військового інженера і почав працювати у міністерстві оборони. Через нудьгу на роботі і невеликий прибуток від власного провінційного маєтку в 1844 році Достоєвський іде у відставку, щоб повністю присвятити себе літературному ремеслу. Його перший роман "Бідні люди” (1846 р.) був захоплено схвалений критикою; пізніші твори, видані відразу після нього, вважали творчою невдачею. Саме тому, а також унаслідок патологічної пристрасті до азартних ігор письменник перебував у постійному пошуку грошей.

У 1847 році він зближується із революційною групою петрашевців. Через 2 роки митця арештовують і засуджують до смерті. Вирок мали виконати 22 грудня 1849 року, але в останній момент його замінили на каторгу. Достоєвський провів 4 роки на важких фізичних роботах у Сибіру, постійно носячи кайдани. Протягом цього періоду його здоров’я дуже погіршилося, у нього стався перший генералізований епілептичний напад. Після звільнення письменника відправили в солдати у Семипалатинськ. Там він одружився із 29-річною вдовою Марією Ісаєвою, яка вже мала дитину. У 1859 році через медичні причини його звільнили і з армії. Ось що писав полковий лікар: "У 1850 році пацієнт мав перший приступ тривалістю 15 хвилин із криком, амнезією, клоноподібними рухами, пінистими виділеннями з рота, із задухою, що супроводжувалася слабким і швидким биттям серця. Пізніше свідомість відновилася, але хворий констатував загальне виснаження. У 1853 році судоми повторилися, і в цей часовий період їх відзначали в кінці кожного місяця”. Протягом перебування в Сибіру Достоєвський став вірним послідовником Російської православної церкви і переконаним монархістом. Його твори, написані після повернення у Санкт-Петербург у 1859 році (зокрема "Принижені і ображені”, "Записки з мертвого дому”), відображають каторжанські враження, переповнені глибокою релігійністю і добрим знанням злочинного світу. Митець також заробляв на життя, видаючи щомісячну газету "Время”, де й публікував свої романи.

Щастя, проте, тривало недовго. Протягом численних поїздок у Західну Європу в 1862–1865 рр. письменник мав безліч можливостей ознайомитися із самовдоволеною тамтешньою аристократією, що лише посилило його слов’янофільські настрої і мало за наслідок написання багатьох різких есе. У той же час російські власті закрили "Время”, дружина Достоєвського поступово вмирала від туберкульозу, а його пристрасна любовна інтрига з молодою жінкою Аполлінарією Сусловою закінчилася трагічно через пристрасть літератора до азартних ігор. Крім того, митець страждав на часті епілептичні напади. Після смерті дружини в 1864 році він покинув Петербург, щоб поєднати свою долю із Сусловою, але це закінчилося великим провалом через надмірну пристрасть до гри. Бідуючий письменник повернувся у столицю, де в 1866 році написав два романи — "Злочин і кара” та "Гравець”. 25 лютого 1867 року Достоєвський одружився із Анною Сніткіною, своєю стенографісткою, котра добре розуміла настрої і манії чоловіка.

Щоб уникнути кредиторів, молода пара покинула Росію і провела певний час у Німеччині, Італії і Швейцарії; подружжя бідувало, оскільки митець програвав усі гроші, що потрапляли до нього. Разом з тим його літературна слава на батьківщині лише зростала.

Після повернення в Росію письменник купив будинок в одному з провінційних містечок. У другому шлюбі він мав чотирьох дітей, причому один із синів страждав на епілепсію, ймовірно, спричинену енцефалітом. Саме в той час Достоєвський написав два найпопулярніші романи, котрі визначили його як одного з найгеніальніших письменників в історії літератури. У романі "Ідіот” (1869 р.) зображено подібного до Ісуса Христа персонажа-епілептика, княза Мишкіна. Другий роман, "Біси” (1873 р.), який є дослідженням філософського нігілізму, здобув велике схвалення в публіки і допоміг авторові розрахуватися з боргами.

Наступними роками митець залишався досить продуктивним, хоча його здоров’я лише гіршало. Епінапади ставали все важчими і частішими, крім того, виникли легеневі проблеми, через які він часто перебував у швейцарських санаторіях.

На момент написання роману "Брати Карамазови” (1879–1880 рр.) письменник був дуже популярний у Росії. Цей твір став кульмінацією постійної обсесії автора щодо батьковбивства. Імовірне вбивство батька Достоєвського залишило глибокий відбиток у його душі.

Увечері 28 січня 1881 року митець помер у Петербурзі внаслідок легеневих проблем, імовірно, туберкульозу або емфіземи. Через три дні його поховали в монастирі Олександра Невського.

Епілептичні песонажі в романах Достоєвського

Епілепсія була постійним джерелом натхнення для літератора. У своїх творах він описав кілька персонажів, які страждали на неї. Дуже докладні описи хвороби можуть свідчити, що письменник знав про неї не лише зі свого власного досвіду.

Найвідомішим героєм-епілептиком у творах Достоєвського, звичайно, є князь Лев Миколайович Мишкін із роману "Ідіот” (1868 р.). Подібно до автора, він надає перевагу аристократії, а не натовпу. Його репутація "хорошої людини”, відданої російським традиціям, зокрема обрядам православ’я, віддзеркалює слов’янофільські погляди письменника, антагоністичні щодо світогляду декадентської петербурзької аристократії, котра бездумно імітувала західний стиль життя. Ще однією важливою рисою персонажу є його всепрощення — Мишкін прощає всіх, навіть своїх найгірших ворогів. Він страждає як від епілептичних аур, так і від генералізованих судом. Коли його суперник Бородін хотів відправити князя на той світ, то в останнього почався епінапад, що і стало порятунком.

У романі "Біси” (1872 р.) літератор розвиває відому кримінальну історію з реального життя, коли один студент-нігіліст вбиває іншого з політичних переконань. Один із героїв твору, атеїстичний містик Кирилов, страждає на епілепсію з аурами щастя й обсесивні ідеї самозниження. Зрештою, він убиває себе за жахливих обставин.

У романі "Брати Карамазови” (1880 р.) епілептик стає ключовою фігурою; це Смердяков — "байстрюк”, відомий оточенню як сором’язливий, спокійний і зверхній мізантроп. Після тривалих морально-релігійних рефлексій він доходить висновку, що у світі все дозволено. Подальше убивство ним свого тиранічного батька вважається кримінологічним шедевром. Оскільки Смердяков страждає на епілепсію, то на момент злочину він симулює епілептичний статус, забезпечуючи собі досконале алібі. Проте після цього його захворювання лише посилюється, виникають жахливі галюцинації — коли цьому персонажу ввижається диявол, він покінчує життя самогубством.

 Джерело:   http://msvitu.com/archive/2007/october/article-7.php