Я не лiтав в надзорянi країни:

А все державсь бездольної землi;

Боровся я за щастя для людини,

За свiтло в чорнiй млi.

                              П. Грабовський

Недовгим було життя П. Грабовського, трагічним. Ось рядки його сумної автобіографії: «Як подивлюся я на своє життя від початку, так не було в йому нічогісінько майже світлого, крім важкої праці, злиднів, хвороб та пропадання серед жорстоких, запеклих людей, серед нелюдських та катівських громадських обставин. Горем та злиднями почалося моє жит­тя, горем та злиднями й скінчиться. Але не треба мені світових заман та ласощів, аби тільки дачи спромогу працювати для рідного краю».

Павло Грабовський народився в с. Пушкарне Охтирського повіту Харківської губернії (нині Краснопільський район Сумської області). Для П. Грабовського, як для людини та письменника, провідним гаслом була українська ідея. Чимало своїх творів він підписував псевдонімом «Українець». Коли хлопчику виповнилося вісім років, його віддали до церковно-парафіяльної школи. А незабаром сім’ю спіткало велике горе. У холодній церкві застудився та невдовзі помер батько-паламар. Мати залишилася з п’ятьма дітьми. Жінка билась як риба об лід, але і не думала залишити дітей безграмотними. І ось у десять років малий Павлусь — у Охтирському духовному училищі, де за роки навчання не бачив жодної української книжки. Згодом він продовжує навчання у Харківській семінарії. Юнак зближується з народниками протиурядової організації «Чорний переділ», розповсюджує заборонену літературу. Звичайно, це не залишилось непоміченим владою. У 1882 р. Павла виключають із семінарії та висилають у рідне Пушкарне. Тут він написав свою першу поему «Вчителька». У наступних книгах «За мурами, за ґратами», «Пролісок», «Біль у серці» та «Над Тоболом» відображено двадцятирічний шлях поета-політкаторжанина. За свою бунтівну поетичну творчість, статті, підпільну роботу Павло Арсенович сидів за ґратами Охтирської, Харківської та Ізюмської тюрем, був на військовій службі у слобожанському містечку Валки, відбував заслання у Сибіру. Твердий, як криця, у своїх переконаннях, ніколи нікого не виказав на допитах, завжди дотримувався даного слова, не примушував на себе чекати, любив пожартувати, був надзвичайно працездатний. У далекій іркутській тюрмі написав чимало віршів та згрупував їх у збірку під назвою «Пролісок». Це була його улюблена квітка, яка уособлювала собою стійкість: не боятись негоди, не хилитися, нести в собі любов та гнів, і «мрій крилатих перегони, і рокіт сурми грозовий». Перебуваючи далеко від цивілізації, у важкому кліматі, постійно фізично виснажений, маючи слабке здоров’я, поет здійснював гідну подиву перекладацьку діяльність. Він — творець цілої антології світової поезії українською мовою. На засланні Павло Арсенович одружився з Анастасією Лук’яновою, яка теж перебувала під наглядом поліції. Коли народився син, подружжя дало йому ім’я Борис на честь побратима Павла Арсеновича — Бориса Грінченка. Але не довгим було подружнє щастя — через 2 роки поета не стало (1902 р.).

 Після його смерті Б. Грінченко підтримував матеріально молоду вдову з сином.

Борис Павлович Грабовський примножив славу свого видатного батька, щоправда в іншій галузі. Він був талановитим науковцем, винахідником. Побудував малолітражний гелікоптер, трикрилий планер, сконструював прилад для орієнтації незрячих, апарат для глухонімих. А головне — Борису Грабовському належить одне з найбільших відкриттів ХХ ст. — винайдення ще у 1928 р. електронного телебачення. Цей винахід юридично визнано на рівні ООН у 1965 р. Його пам’ятають і шанують. Село Пушкарне перейменовано на Грабовське. На фасаді будинку у Харкові, де була духовна семінарія, в якій навчався поет, установлено меморіальну дошку. А у Валках, де служив П. Грабовський, вдячні слобожани спорудили величний пам’ятник.