Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти!

Виростай, дитино, й пам'ятай:

Батьківщина — то найкращий край!

Дмитро Васильович Павличво народився у селі Стопчатові, яке входи¬ло до Яблунецького округу на Станіславівщині (сьогодні це Косівський ра¬йон Івано-Франківської області) у кінці вересня 1929 року в багатодітній селянській родині. Церковний запис подає народження 28 числом, але самі батьки багатодітної родини не пам'я¬тали точної дати, а мати казала Дмитрикові, що він народився тоді, коли картоплю копали.

З малих літ хлопчину привчали до праці. Тож був і пастушком, і погоничем. І все ж таки не лише для заробітку хліба насущного готували дитину. Батько – Василь Михайлович, освічений на той час, розумний і бувалий гуцул, який у часи Першої світової війни був січовим стрільцем, відвідав Львів і Київ, а тому потрапив у тюрму Бригідки, був засуджений до розстрілу, та підняв на повстання ув'язнених і разом з ними вирвався на волю, твердо вирішив дати своїм синам освіту. Жив, надривно працюючи від зорі до зорі, смерть прийняв теж як роботу: „Якось ,коли вже йому було за сімдесят, попросив у друзів своїх цигарку. Затягся й відкинув її геть. "Вже не смачна", - сказав, і помер, стоячи, ніби й смерть прийняв, як роботу, а не відпочинок". Мати – Параска Юріївна Бойчук (1956), неграмотна селянка, мала чудову пам'ять: могла цитувати всього “Кобзаря" Шевченка й поему „Панські жар-ти” Івана Франка без жодної помилки. Листи, які вона диктувала малому Дмитрикові, були справжніми поемами, з римами, з влучними висловами, з вдало підібраними художніми засобами. Отже, талант віршувати у Павличка був від неньки й проявився дуже рано, про що згадував сам поет: ”Писати вірші почав я в дитячому віці. Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе думати про себе як про майбутнього пись¬менника я почав тільки в студентські роки, і то не одразу, а десь уже на третьому курсі філологічного факультету." Хоч у Павличків згоріла хата й кілька років прийшлося жити у стайні, батьки думали насамперед не про дах над головою, а про школу для дітей.

Спочатку Дмитрик вчився у польській школі (іншої ж не було) в Яблуневі. На весь контигент учнів Павличко виявився чи не єдиним українцем. Учителі-поляки готували патріотів для Жечі Посполитої.

Приналежність до національності й повага до герба - білого орла - ви¬ховувалися на кожному кроці. Малого Павличка карали за неправильно наго¬лошене польське слово, за ненароком вжите в розмові українське. Карали суворо, жорстоко: двадцять лінійок по пальцях, стояння на колінах на гострій гальці ("За мову мужицьку не раз на коліна доводилось у школі ставати мені"). Якби тим учителям тоді хтось сказав, що вони знущаються з майбутнього посла України в Польщі, мабуть, знепритомніли б од гніву. Де ж, босе, убоге - і в посли! Та ще й від кого? Від неіснуючої на карті світу держави? Павличкові спогади про цю школу однозначні.

Як бачимо, у школі Дмитро Павличко перетерпів те, що колись Іван Франко й Василь Стефаник. Але образи й знущання не відбили любові до книги, палкого бажання вчитися. Відчуття другосортності, духовної при¬гнобленості пробудили самосвідомість, загартували підлітка на все життя. хоч і позбавили його - теж на все життя - романтичних ілюзій про те, що добро легко й завжди отримує перемогу над злом.

Після успішного закінчення школи Дмитро Павличко поступив до Коломийської гімназії, де фундаментрльно вивчив німецьку та латинську мови, з підліткового віку вже вільно володіючи польською. Такі глибокі знання дали можливість читати в оригіналі не тільки Міцкевича, а й вби¬рати культурні надбання інших народів з першоджерел.

У вересні 1939 року на території Західної України було встановлено радянську владу, зрозуміло, що це була епохальна подія в житті українців і немогли вони тоді знати про її наслідки. Д. Павличкові тоді було тільки 10 років і він продовжить навчання в школі  радянського типу.

У роки Другої світо¬вої війни знову періодично навчатиметься у гімназії. Окупанти розташували біля гімназії єврейське гетто, і учні гімназії, ризикуючи життям, перекидали своїм єврейським ровесникам шматки хліба, які їм самим дали батьки на прохарчування.

У Павличка є багато віршів  про ці події. У збірці "Покаянні псалми” вміщено цілий  цикл віршів "Єврейські мелодії”. У ньому знаходимо вірш “До школи", де відображено дитячі враження Павличка про трагедію єврейських сімей, яких чекає “машиновнй кріс" - автомат оку¬панта у Шепарівському лісі поблизу Коломиї, де розстрілювали й масово закопували в землю знищених євреїв.

У 1944 році Павличкову родину сколихнула трагедія: разом з іншими заручниками німці розстріляли брата Петра. Коло братової домови¬ни й народився Дмитро Павличко як поет, бо з болю, страждань і ненависті заговорила муза. У п'ятнадцять років він написав свого вірша. А пізніше тра-гічний епізод на повну силу прозвучав у поемі "Вогнище" від імені замордо-ваного фашистами як монолог, звернений до рідного живого брата-поета.

Коли Прикарпаття звільнили від фашистських окупантів, почалися нові випробування. Майже півроку (від осені 1945 до весни 1946) Дмитро Павличко з іншими підлітками був ув’язнений у Станіславській тюрмі за сфабрикованим НКВС звинуваченням у приналежності до УПА. Енкаведисти вимагали, щоби хлопці зізналися у своїй причетності до національного повстанського руху під керівництвом Сте¬пана Бендери. Слідство було „шите білими нитками”, що виявилося, коли приїхала комісія з Москви й оправдала  заарештованих малоліток, але не так багато й бракувало до розстрілу чи багаторічної тюрми. На щастя, обійшлося лише переляком.

Закінчивши середню школу у 1948 році, Дмитро вирішив здобути вищу освіту. Долаючи труднощі, став студентом української філології Львівського університету.  Проте, спочатку він подав документи у Станіславський медінститут, але запах хлороформу в стінах цього вузу майже відразу відбив бажання ста¬ти медиком, а до того ж виявилося, що треба ще якоїсь довідочки з військкомату, що її через бюрократичну тяганину не так легко випроси¬ти. Забравши документи, Дмитро поїхав у Чернівці поступати на фізич¬ний факультет, та знову не вподобав собі вуз, а тому взяв курс на столи¬цю, де успішно склав усі іспити на філософський факультет Київського університету. Блискучі знання і найкращі оцінки не допомогли. Слова "галичанин", "західняк" тут звучали у тому ж контексті, що й "ворог на¬роду". Обурений несправедливістю, Павличко подався у Міністерство освіти. Однак, добитися правди й учитися у престижному Київському університеті не вдалося. Йому все-таки дали записку до ректора Львівського університету, в якій значилося, що цього студента дозволяєть¬ся прийняти на історичний факультет. Та поки Павличко на дахах ва¬гонів (гроші вже давно вийшли) доїхав до Львова, виявилося, що вакансій на істфаці нема, і юнакові запропонували вчитися на українській філо-логії (відділ логіки і психології).

Початок творчості припадає якраз на студентські роки, коли 1 січня 1951 року в університетській газеті був опублікований вірш "Дві ялинки". Ще студентом Д. Павличко очолює літературну частину Львівського ТЮГу (Театру юного глядача). 

Успішно закінчивши університет, Павличко у 1953 році поступив до аспірантури, взявся за кандидатську дисертацію під керівництвом академіка М.Возняка, досліджує сонети І.Франка, та невдовзі полишає наукову роботу. На-укові знання у нього були досить високі, та й пізніші літературознавчі праці цього митця засвідчили про те, що він міг стати ведучим ученим, але творчість забирала все більше й більше часу, до того ж у 1955 році померла мати, а це для молодого поета було тяжким ударом.

 1957-1959. Завідувач відділу поезії журналу "Жовтень". У 1953 році вийшла його перша збірка "Любов і нена¬висть", яка стала явищем у всій українській поезії XX століття. За неї Дмитра Павличка на пропозицію Миколи Бажана заочно у 1954 р. приймають до Спілки письменників.

У 1955 році вийшла збірка "Моя земля", а в 1958 році світ побачили нові книги - "Чорна нитка" і "Правда кличе". Останньою з названих, як вважають літературознавці, ознаменовано поріг шістдесятництва. Так, вона розпочиналася циклом “Ленін іде", так, тут були вірші про націоналістів, але тут прозвучало й грізне звинування. яке зривало маску з тоталітарної системи і її вождів. - "Коли помер кри¬вавий Торквемада", щире попередження довірливим потенційним жерт-вам: "...здох тиран, але стоїть тюрма".

Та "хрущовська відлига" напинала паруси теплим вітром перемін, появилися досить сміливі книги інших авторів, а сам Павличко у 1959 видав збірку "Бистрина", у 1960 -"Днина", яку відзна¬чили молодіжною комсомольською премією імені М.Островського. У шістдесятих роках поет береться за твори для дітей. Появляються чудові поеми "Золоторогий олень" та "Пригоди кота Мар¬тина". У 1964 році сім'я Павличка переїхала до Києва. Дмитро Васильо¬вич влаштувався на кіностудії імені Довженка. За його сценарієм, напи¬саним у співавторстві з В.Денисенком, було знято фільми "Сон", а зго¬дом - і "Захар Беркут". У фільмі „Сон" прозвучала пісня на слова вірша Д.Павличка "Лелеченьки". Цю пісню нація відразу сприйняла за народ¬ну, бо вона мала багато спільного із піснею на слова Б.Лепкого "Чуєш, брате мій" і глибинний підтекст, в якому йшлося про те, що внаслідок лихої долі українці розкидані по всіх світах, але кожен з них мріє бути бодай похованим у своєму рідному краю.

Осінь 1966. Участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН. 1966-1968. Праця в секретаріаті СПУ. Творчий доробок  цього періоду,окрім названих збірок, склали такі видання: "Пальмова віть" (1960), "На чатах" (1961), "Жест Нерона" (1962), "Пелюстки і леза" (1964).

Під закриття “хрущовської відлиги” ще встигли вийти Павличкові книги „Хліб і стяг” та „Гранослов” (1968). Лірика зрілого поета відзначалася ви¬сокими вимогами до рівня художності. Митець написав і видав збірку чу¬дових сонетів "Сонети подільської осені" (1973). Пробував він себе і як перекладач. Україна завдяки Павличкові одержала чудові переклади Норвіда, Еліста, Хосе Марті... У 1977 році за книгу вибраного, яка вийшла під назвою його першої збірки, - "Любов і ненависть", Дмитру Павличку присудили Державну премію імені Т.Шевченка.  У 1986 -  цикл унікальних віршів про Івана Франка - "Задивлений в будущину", а в 1987 - книга "Рубаї”. Уклав Д.Павличко й своєрідну інди¬відуальну антологію "Світовий сонет" (1983). Ця книга свідчить не лише про подвижництво Павличка, про його майстерність як перекладача, а й про те, що завдяки Дмитру Васильовичу українцям стали доступні цілі поетичні світи багатьох літератур різних часових пластів.

1971-1978. Головний редактор журналу "Всесвіт". Премія ім. М.Рильського за перекладацький доробок. 1987. Д.Павличко - секретар СП СРСР.

Творчий доробок кінця 60-х - 80-х рр. складають також поетичні збірки:  "Таємниця твого обличчя" (1974. 1979), "Любов і ненависть" (1975, вибране), "Сонети" (1978), "Вогнище" (1979), "Спіраль "(1984), "Поеми і притчі", (1986), ; книги літературно-критичних статей: "Магістралями слова (1978), "Над глибинами" (1984), "Біля мужнього світла (1988); поеми для дітей "Золоторогий олень " (1968), "Пригоди кота Мартина" (1984).

Звичайно, сучасні дослідники творчості Павличка мажуть закинути мит¬цеві й теми на замовлення, й похилу партії та Леніну в багатьох віршах. Не завжди об'єктивно оцінюють Павличка  сучасники, гортаючи видані в тоталітарні часи книги. Що їм відповісти на це? По-перше, вірші -“паровози" у ті часи були типовим явищем, без них майже неможливо було видати збірку поезій. Блаженні ті поети, кого обминула чаша сія. По-друге, запевнивши вла¬ду кількома віршиками про свою вірнопідданість, Павличко (утримав право видрукувати й справжні поезії, дуже потрібні народові у часи стагнації. По-¬третє, відповідь на ці питання дає і сам Павличко: “Я нічого не хотів би зміни¬ти в своєму минулому житті. Слабкі вірші, написані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна бути не просто майстром, але ж і людиною". Ба¬гато віршів Д.Павличка стали піснями. П.Майборода спорив музику для чу¬дового вірша "Два кольори", але над віршами цього поета працювали й інші творці музики. Лише композитор О.Білаш написав музику до більше ніж 15 віршів зі збірки „Таємниця твого обличчя”. Більшість з пісень на слова віршів цієї книги уже стали народними.

1988. Д.Павличко - секретар правління СПУ.     

1989. Д.Павличко - один із засновників Руху, ДемПУ, голова Товариства української мови імені Т. Шевченка.

1990-1994. Народний депутат України.

З 1994 р. Надзвичайний і Повноважний Посол України і Словаччині, Польщі.

Народний депутат України останнього скликання.

Творчий доробок кінця 80-х - 90-х рр. складають поетичні збірки: "Ялівець" (1989), "Вірші та поеми" (1991), "Покаянні псалми" (1994), "Золоте ябко", "Ностальгія" (1998); повний переклад "Шекспірових сонетів" (1998).