Давно життя минуло старосвітське

І зник з землі «Глитай, або ж Павук».

Та знов, мов крила,— міліони рук

Стрічають плеском ім'я —  Кропивницький.

Народився М. Кропивницький 10 квітня 1840 р. у селі Бежбайраках, Бобринецького повіту на Херсонщині, в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Юність його минула у Бобринці, глухому, провінційному містечку «заскорузлому, приголомшеному і дико патріархальному». Церква, повітовий суд, дві початкові школи — парафіяльна й повітова, що містилися в одному будинку,— оце всі «культурні» осередки Бобринця. Тут і пройшов «курс наук» М. Кропивницький.

З юнацькими роками Кропивницького пов'язані його перші згадки про театр, який зрідка гастролював і в Бобринці. Саме приїжджі актори привернули увагу юнака до мистецтва сцени.

Особливе враження на нього справили вистави відомої російської театральної трупи Л. Млотковського, у виконанні якої М. Кропивницький вперше побачив гоголівського «Ревізора».

Приїзди артистів збудили творчу ініціативу бобринецьких аматорів. Навіть учні повітової школи «гульню в війну замінили гульнею в театр». Саме через театральні захоплення М. Кропивницького його батько, Лука Іванович, втратив усяку надію «нахилити сина до господарства». У хлопця зародилися інші мрії, інші бажання. У ці ж таки роки, разом із цікавістю до театру, зростає у майбутнього драматурга інтерес до літератури й народної творчості. Приїжджаючи до батька в село під час літніх канікул, Марко вчився від молоді пісень, уважно прислухався до народних оповідань і казок. Сам він читав товаришам «Енеїду» І. Котляревського, яку знав майже напам'ять.

Після закінчення школи М. Кропивницький став чиновником у суді. Він служить у Бобринці, Єлисаветграді. Намагається здобути вищу освіту — вступити до Київського університету. Протягом трьох семестрів 1862-1863 навчального року відвідує лекції на юридичному факультеті. Саме тоді й було зроблене фото молодого М. Кропивницького, який, не продовживши занять в університеті, повернувся додому — його вабив театр.

1863 р. М. Кропивницький написав свою першу драму «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить». Потім, після кількох переробок, вона ввійшла до репертуару українського театру під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю».

У період 1863-1864 рр. бобринецькі аматори виставили понад сорок найрізноманітніших п'єс, де М. Кропивницький зарекомендував себе як здібний виконавець — з успіхом грав молодого купця Бородкіна і прикажчика Митю в п'єсах О. Островського «Не в свої сани не сідай» і «Бідність не порок». Він був душею творчо-організаційних задумів бобринецьких аматорів і незабаром очолив гурток. Дружина І. Карпенка-Карого, С. Тобілевич, зауважувала в спогадах: «...весела, привітна вдача, чудовий голос, вроджений талант майбутнього великого артиста єднав йому всюди друзів...»

Коли помер батько, перервалася остання ниточка, яка тримала М. Кропивницького в затхлому повітовому містечку. Він розпродав господарство і переїхав до Одеси. В нього ще жевріла мрія вступити до технологічного інституту чи університету. Але склалося інакше.

У 70-х роках сталася визначна подія в житті М. Кропивницького. Виступом в Одеському народному театрі в ролі Отецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка) починається його сценічна біографія. З цього часу М. Кропивницький почав грати а професіональному театрі здебільшого українські ролі. Дебют цей відбувся 12 листопада 1871 р. Молодий актор вразив глядачів оригінальною грою, вірним розумінням образу. Він пішов проти поширеної традиції — показувати Стецька просто дурнем: грав його без шаржу, майстерно користуючись засобами легкої іронії й народного гумору, сценічної невимушеності й безпосередності. Виконанням ролі Стецька Кропивницький привернув увагу глядачів і критики, примусивши багатьох змінити своє ставлення до цього образу, як до явища лише карикатурного характеру .

М. Кропивницький серйозно займається драматургією. Протягом 1872—1878 рр. він написав два водевілі «За сиротою і бог з калитою, або Несподіване сватання» (1872), «Помирились» (1872), оперетку-жарт «Пошились у дурні» (1875), драму російського мовою «Беспочвенники» (1878).

Прослуживши близько трьох сезонів на сцені Одеського народного театру, М. Кропивницький залишив його, бо мріяв про українську професіональну трупу, у створенні якої бачив тепер основний сенс свого життя.

Період між театральним дебютом М. Кропивницького та часом, коли він організував сталу професіональну трупу, сповнений надзвичайно напруженої праці його як режисера і актора.

У 1881—1882 роках дещо послабились утиски царської цензури. На той час М. Кропивницький ще виступає на сцені російських труп: Ашкаренка в Кременчуці, Пальчинського — в Харкові; виїжджає для участі у виставах полтавських аматорів, до одеської трупи.

Восени 1882 р. була створена професіональна трупа, з діяльності якої починається новий етап розвитку українського театрального мистецтва реалістичного напряму. Цей злагоджений і міцний виконавський колектив був організований у Єлисаветграді, а через місяць він вже вирушив на гастролі до Києва, Чернігова, Харкова, Одеси, Полтави, Ростова-на-Дону.

Очоливши цю так звану «трупу корифеїв», М. Кропивницький відшукував і виховував для сцени талановитих митців. Вони, тоді ще його учні, — М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Карпенко-Карий, Н. Садовська-Барілотті, — актори школи М. Кропивницького високо піднесли згодом гасло народності мистецтва українського театру.

Протягом 1882 р. М. Кропивницький написав драму «Глитай, або ж Павук». У всій його драматургічній творчості цій п'єсі належить найвизначніше місце. Твір вражав загостреною ідеєю, правдивим показом соціальних суперечностей у житті пореформеного українського села, характерністю типів сільської дійсності. Історія української драматургії ще не знала п'єси, в якій би, подібно до творів М. Салтикова-Щедріна й Г. Успенського, зображувався новий представник суспільного життя 70—80-х років, породжений розвитком капіталістичних відносин. Це був сільський багатій, що шляхом визиску селян швидко міцнів економічно, ставав впливовою постаттю у громадському житті.

Величезною заслугою М. Кропивницького перед українською літературою і, зокрема, драматургією було те, що він один з перших помітив прояви класового розшарування селянства, внаслідок швидкого зростання влади грошей, і зобразив їх у своїх п'єсах, а найповніше в драмі «Глитай, або ж Павук».

На початку 80-х років бурхливий розвиток соціально-економічних сил Росії сприяє боротьбі за створення національного демократичного театру. Недарма саме в цей період і О. Островський, і М. Кропивницький разом із своїми однодумцями провадили рішучу боротьбу за національний реалістичний драматичний театр із справді народним репертуаром.

П. Саксаганський зазначав, що для цього періоду історії театру був характерний легковажний, одноманітно-шаблонний, жартівливий репертуар, без будь-яких інтересів, що захоплювали б суспільне життя даного часу. Дійсного життя не було на сцені, і сцена не зачіпала ні єдиним штрихом того, що зачіпали свого часу «Ревізор», «Горе з розуму», «Бідність не порок» та інші п'єси. Причини цього П. Саксаганський вбачав не у відсутності талановитих драматургів, а у надмірно суворих вимогах цензури, яка змушувала тогочасних письменників «крутитися» у вузьких рамках шаблонних компіляцій любовних інтриг.

М. Кропивницький також розумів, що мистецтво українського театру могло відповідати запитам демократичної, прогресивної частини суспільства лише при наявності репертуару, який відображав би життя з його соціальною нерівністю, експлуатацією, що показував би демократично настроєному глядачеві, з одного боку, його безправність, а з іншого — хижацтво багатіїв.

Трупа М. Кропивницького давала в Петербурзі вистави протягом трьох зимових місяців, починаючи з 11 листопада 1886 року. Серед культурної громадськості Петербурга, в театрально-літературних колах були щирі прихильники талантів українських акторів, що турбувалися станом і долею українського демократичного театру загалом такою ж мірою, як і станом та долею свого, російського. Це були представники того Петербурга, який не поділяв великодержавної політики царського уряду щодо України: передусім видатні актори олександрійської сцени В. Давидов, К. Варламов, М. Савіна.

Вистави трупи М. Кропивницького відвідували художник І. Рєпін, вчений І. Павлов, критик В. Стасов, журналіст, перекладач Т. Шевченка П. Гайдебуров.

Слава докотилася і до царського двору. Кілька благодійних вистав, що їх дала трупа в міністерстві закордонних справ, у Благородному зібранні, в Михайлівському та Марийському театрах, завершилася тим, що українських артистів захотів побачити Олександр III .

На початку 90-х років, вже маючи величезний досвід актора і режисера, а в драматургічному доробку налічуючи понад півтора десятка драм і комедій, що користувалися успіхом у глядача, Кропивницький створив ще одну п'єсу і назвав її ім'ям героїні — «Олеся» (1891). У ній правдиво відображені картини тяжкого життя пригніченого злиднями, темрявою й непосильною працею, вкрай розореного селянина. І це вже після реформи 1861 р., в часи великих надій і гірких розчарувань. В образі Олесі драматург прагнув відтворити кращі риси людського характеру, високі поривання до світла й розуму. Показуючи її внутрішній протест проти аморальності та лихварства батька (Балтиза), автор торкався ідейних мотивів, що були характерні також і для багатьох п'єс О. Островського. Критика високо оцінила гру М. Кропивницького в ролі Балтиза.

Увесь творчий шлях М. Кропивницького-актора — незрівнянний приклад натхненної праці. Вимогливо й трепетно ростив видатний митець молоді таланти. Відібравши обдарованих    людей з народу,   він намагався розвинути їхні творчі здібності. Через таку школу пройшло кілька поколінь українських акторів.

«Читай тільки серцем і душею, а не одними губами,— повчав М. Кропивницький сина, актора Костянтина Вукотича.— Не зупиняйся на рядках і римах, а зупиняйся на змісті».

Ніколи не підроблюватися під смаки глядача, а прагнути природності і правди — було одним з глибоких переконань Кропивницького, його важливим творчим принципом. У практиці акторської творчості він намагався відобразити життя засобами театру, однак не копіюючи, не повторюючи його на сцені. У листі до К. Вукотича ще раз нагадував, що «при дагеротипному наслідуванні природи... не було б мистецтва, не було б творчості, не було б справжніх художників».

М. Кропивницький і далі дбав про збагачення репертуару. Він пише мелодраму «Підгоряни», комедію «Чмир» («Чумазий»), інсценізацію поеми Т. Шевченка «Титарівна» під назвою «Глум і помста», «Вергілієву Енеіду» за І. Котляревським і т. п.

В історії світової театральної культури діяльність М. Кропивницького як керівника трупи і водночас режисера, актора, драматурга можна порівняти хіба з багатогранною творчою діяльністю Мольєра у французькому театрі. Самовіддана боротьба М. Кропивницького за свій театр в умовах повної дискримінації трудового народу була часом прикладом громадянського подвигу.

Революція 1905 р. застала М. Кропивницького на хуторі Затишок. Та спокою і затишку не шукав він у так поетично названому хутірці. Змучений хворобою, М. Кропивницький змушений був на короткий час відійти від справ, щоб, набравшись сили, знову стати до роботи.

Актор на якийсь час відійшов від практичної діяльності в театрі, у дні великих подій першої російської революції жив невгасимими надіями, палкими сподіваннями.

Останній період життя М. Кропивниць-кого був сповнений душевного неспокою, незвичайного хвилювання і, головне, дивовижної творчої активності.

«Треба писати нові теми... гріх замовчувати,— пише М. Кропивницький в цей час в одному з листів.— Матеріалу так у мене багато, що я в ньому тону». Збираючи матеріал для драматичних творів, він тим часом потроху завершував роботу над своїми автобіографічними спогадами. На хуторі Затишок М. Кропивницький закінчував нові п'єси

«Розгардіяш» і «Скрутна доба». Сюжет п'єси «Розгардіяш» відбивав сумні наслідки, які принесла у сім'ю простою селянина війна Росії з Японією. Довгий час не вдавалося дістати дозволу на постановку п'єси. Те ж саме було і з п'єсою «Скрутна доба», присвяченою подіям на селі в період придушення революційного повстання 1905 р.

Старий і хворий М. Кропивницький все ж таки не впадав у розпач, не опускав безнадійно рук. Він і далі напружено працював, робив спроби хоч періодично відновлювати свої виступи.

Протягом 1907 р. письменник пише дитячі п'єси-казки: «Коза-дереза», «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню». Згодом М. Кропивницький організував на хуторі дитячий театр, де ці п'єси виставлялись. Виконавцями і глядачами були селянські діти. Кожна така вистава була святом і для дітгй, і для самого актора.

Виховний зміст і життєва мудрість п'єс-казок, нескладна драматургічна композиція, стислий і ясний розмовний діалог між дійовими особами, прекрасна народна мова — усе це свідчить про серйозне ставлення М. Кропивницького до п'єс для дітей, глибоке знання психологи юної аудитори та її запитів і потреб.

Протягом 1908—1909 рр. М. Кропивницький написав ще п'ять п'єс: «Голомозий», «Старі сучки й молоді парості», водевіль «Дійшов до розуму», комедії «Хоть з мосту в воду головою» та «Зерно і полова», драму «Страчена сила».

Про ці свої п'єси, як і взагалі про твори останнього періоду життя, сам М. Кропивницький казав, що вони слабкіші за перші, «сухуваті, скучнуваті, але вони не крадені, вони життєво правдиві, не дурні й не пошлі. Що скучнуваті, так і життя ж не завжди радістю оп'яняється? А театр — це відображення, дзеркало життя».

Виступи М. Кропивницького на сцені і далі користуються величезним успіхом. Шана і любов до нього під час останніх гастролей в Одесі не мали меж. Але сили вже покидали митця. 8 квітня 1910 р., повертаючись із Одеси додому, у залізничному вагоні М. Кропивницький помер.

З перших днів виникнення українського радянського театру до його репертуару завжди включалися твори дожовтневої класичної драматургії. Поряд з п'єсами І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, І. Карпенка-Карого та М. Стариць-кого твори М. Кропивницького й нині не сходять зі сцени, викликаючи захоплення нових і нових поколінь глядачів. І, як писав поет-академік М. Рильський:

Давно життя минуло старосвітське

І зник з землі «Глитай, або ж Павук».

Та знов, мов крила,— міліони рук

Стрічають плеском ім'я —  Кропивницький.

Джерело