Бібліотека Марганецької гімназії

31 грудня 2014 р - 65 років від дня народження Голоти Любові Василівни української письменниці

[HoN]Accord — Sun, 07 Dec 2014 10:57:33 GMT

Любо́в Васи́лівна Голо́та (народилася 31 грудня 1949 в місті Кривий Ріг) — українська письменниця (поетеса, публіцист, прозаїк), журналіст. Лауреат Шевченківської премії 2008 року. Заслужений працівник культури України.

Біографічні відомості

Любов Голота народилася 31 грудня 1949 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області в сім'ї гірників. 1972 року закінчила філологічний факультет Дніпропетровського державного університету.

У Дніпропетровську працювала журналістом в обласних газетах «Зоря», «Прапор юності» та на обласному радіо.

Від 1983 року живе в Києві. Працювала у видавництвах «Молодь», «Радянський письменник». Від 1995 року — головний редактор всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти».

Любов Голота організувала та видавала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П'ята пора». Автор сценаріїв багатьох столичних масових свят і дійств.

Упорядкувала книгу «Життя і чин Анатолія Погрібного. Наукові розвідки, статті, спогади.» / Київ: ВЦ «Просвіта», 2011–487 сторінок, наклад 1000 примірників.

Дружина поета Павла Мовчана.

Твори

Збірки віршів:

«Народжена в степах» (1976),

«Весняне рівнодення» (1979),

«Горицвіт» (1980),

«Вікна» (1983),

«Жінки і птиці» (1986),

«Дзеркала» (1988),

«На чоловічий голос» (1996),

«Опромінена часом» (2001).

Книги публіцистики:

«Дитя людське» (2002),

«Сотворіння» (2005).

Романи:

«Епізодична пам'ять» (2007).

Кілька книжок для дітей.

Громадська і партійна діяльність[ред.

Член Національної спілки письменників України від 1977 року.

Член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка.

Премії:

1981 — премія Грузії імені Володимира Маяковського.

2001 — премія імені Володимира Сосюри «Любіть Україну».

2008 — Національна премія України імені Тараса Шевченка за роман «Епізодична пам'ять».

Володіє туркменською, польською, російською, сербською мовами.

Автор ідеї мультсеріалу «Лис Микита» на мотиви творчості Івана Франка. Автор сценарію мультфільму «Котигорошко».

Джерело

30 листопада д. н. Ярослава Михайловича Стельмаха, українського драматурга, кіносценариста, перекладача

[HoN]Accord — Mon, 24 Nov 2014 12:52:33 GMT

"Щастя, як сонце за хмарою. Його не видно, а воно є".

Ярослав Стельмах

Ярослав Михайлович Стельмах (30 листопада 1949, Київ — 4 серпня 2001) – український дитячий письменник, драматург, кіносценарист,перекладач. Син письменника Михайла Стельмаха.

Народився 30 листопада 1949 р. в Києві в родині відомого українського письменника Михайла Стельмаха. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, Вищі літературні курси в Москві та аспірантуру. Працював викладачем у вищих навчальних закладах, перекладачем. Я- Стельмах відомий насамперед як драматург. Серед його п'єс є твори для дітей: «Шкільна драма», «Вікентій Прерозумний» та інші. П'єси «Привіт, Синичко!» та «Запитай колись у трав» входили до репертуару багатьох театрів колишнього СРСР. Він також писав оповідання, повісті для дітей: «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» та інші. Твори Стельмаха відзначаються захоплюючим сюжетом, тонким гумором, яскраво змальованими постатями маленьких героїв.

Переклав на українську мову ряд популярних п’єс, які йшли на сценах Києва і Львова. Кіносценарії: «Циганка Аза», (1987), «Провінціалки» (1990), «Кіценька» (1995) (в складі серіалу «Острів любові»).

Жив в Києві на Печерському узвозі, 8. Загинув 4 серпня 2001 року в автомобільній катастрофі. На Бориспільській трасі старенький автомобіль «Жигулі», в якому Стельмах їхав до себе на дачу, раптово втратив керування, врізався в автобус «Ікарус», вилетів на узбіччя і загорівся. Похований в Києві на Байковому кладовищі поруч з батьком (ділянка № 2).

Вшанування пам’яті

20 листопада 2011 року в Києві на будинку № 8 на Печерському узвозі, де з 1981 по 2001 рік жив і працював письменник, за сприянням меценатів В. С. Балуха та М. М. Поплавського встановлено бронзову меморіальну дошку (погруддя, скульптор А. Валієв).

Читати твори Ярослава Стельмаха

29 листопада 2014 -115 р. від д. н. Григорія Михайловича Косинки, українського письменника

[HoN]Accord — Wed, 12 Nov 2014 18:51:22 GMT

“Слово – це діамант: то сяє і сміється, то обернеться мутною сльозою, то виблискує яскраво – гнівно або ласкаво, спокійніше, з добротою, то спалахне, мов зірка провідна, яка народжує надії, мрії, сподівання, або й веселкою заграє й так бадьоро запалає, неначе вабить,і кличе, й навіть надихає”. Григорій Косинка

21 листопада 2014 - 320 р. від д. н. Вольтера, французького мислителя, письменника, публіциста

[HoN]Accord — Wed, 12 Nov 2014 18:38:36 GMT

“Нет ничего продолжительнее времени, так как оно — мера вечности; нет ничего короче его, так как его недостает для всех наших начинаний. Все люди пренебрегают им и все сожалеют о его утрате”. Вольтер

13 листопада д. н. Остапа Вишні, українського письменника-сатирика

[HoN]Accord — Sun, 02 Nov 2014 20:06:19 GMT

«Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!»

Павло Михайлович Губенко народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь, що на Полтавщині (нині Охтирський р-н Сумської обл.).

Павлові не було і шести років, коли його віддали до сільської школи, а після її закінчення – до двокласної у м. Зінькові, звідки він вийшов із правом роботи поштово-телеграфним чиновником 14-го розряду. Але оскільки хлопчику йшов на той час лише тринадцятий рік, навчання його не завершилося. Мати повезла Павла до Києва у військово-фельдшерську школу, яку закінчив у 1907 р. Військовим фельдшером був направлений у 169-й піхотний полк у м. Києві і шість років відпрацьовував своє навчання. 1914 р. він звільнився зі служби і влаштувався на роботу до Київської залізничної лікарні.

Працюючи в лікарні , старанно «налягав» на самоосвіту, склав екстерном іспити в гімназію і в 1917 р. вступив до Київського університету, однак скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці.

Перший твір Павла Губенка – «Демократичні реформи Денікіна (фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» – побачив світ за підписом «П. Грунський» у кам`янець-подільській газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. Тут було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 р., коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочинається період його активної творчості і систематичних виступів в українській пресі. 1922-й став роком могутнього і стрімкого злету Остапа Вишні в українській гумористиці. До кінця двадцятих він був уже автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, які за чотири роки перевидавалися 42 рази, а збірник антирелігійних фейлетонів «Справи небесні» (1923) витримав аж шість перевидань.

Одна за одною виходять збірки письменника: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп`яшки» «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах.

З ким би не зустрічався Павло Михайлович, де б не бував – скрізь знаходив матеріал для своїх гуморесок. Так з`являлися «Усмішки»: сільські, київські, кримські, мисливські, театральні.

Впродовж довгих років письменник гранив свій винятковий гумористичний талант, перебуваючи на гребені життєвої хвилі, на вістрі політики – і саме це принесло йому нечувану популярність і неперебутню любов народу. Під його пером жанр українського фейлетона сягнув істинних висот художності. Може, в тому і полягає феномен Остапа Вишні, що, не думаючи про високі мистецькі цілі, він у суєті неспокійного газетного життя творив шедеври. Майстер пародії і шаржу із задоволенням маскувався під «простачка», від нього віяло тим казковим дурником, перед яким пасують і мудреці, і королі.

Остап Вишня провадив велику літературно-громадську роботу: брав участь у діяльності літературних об`єднань «Плуг» і «Гарт», разом із В. Блакитним організував і редагував журнал «Червоний перець», входив до оргкомітету Спілки письменників України і Всесоюзного оргкомітету. На початку 30-х рр. письменник був у зеніті слави. Якраз тоді почалися зміни у суспільстві. У пресі з`явилася перша «ластівка» – різко негативна оцінка творчості гумориста. 26 грудня 1933 р. найвідоміший український письменник того часу гуморист Остап Вишня був заарештований. Десять років провів в болотах на Півночі (Ухта, Комі АРСР, на руднику Еджит-Карта), страждаючи від тяжкої хвороби й маючи за «співучнів» карних злочинців. Ім`я його було піддане анафемі у пресі, книжки вилучено з бібліотек, дружину з малолітньою дочкою вислано за межі України.

У 1943 р. письменник несподівано опиняється на волі. Невідомо, з чийого наказу це було зроблено, але жорна репресій спинилися. Розпочинається другий період активної і плідної творчості. Його початок ознаменувала «Зенітка» – публікація в газеті «Радянська Україна», що обійшла всі фронти, часто звучала по радіо і відновила в читацькій свідомості призабуте за десятиліття ім`я народного гумориста-улюбленця. Хоч Павло Губенко був на волі, жилося йому не дуже затишно. Постійно перебував під наглядом агентів. Звичайно, все це позначалося на подальшій творчості. Лише 25 жовтня 1955 р. письменника реабілітували.

Але й після цього критики не давали спокою. Блискучий памфлет «Великомученик Остап Вишня» та фейлетон «Дозвольте помолитися» «просвітили» в редакційній статті газети «Правда». А потім розчихвостили його «безідейні» «Мисливські усмішки». Трагедія сатирика тієї епохи в тому й полягала, що він не йшов на компроміс зі своєю совістю і не міг писати про те, що дозволялось, а писав про злободенне, наболіле. Остап Вишня активно співпрацював з журналом «Перець», часто виступав перед читачами, одна за одною виходять його політичні памфлети та фейлетони: «Самостійна дірка» (1945), збірка гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «День і ніч» (1950), «Молоді будьмо» (1951), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ війни не хоче» (1953), «Діла наші і діла не наші» (1953), «Вибране» (1954), «Великі ростіть» (1955), «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся», «Отак і пишу», «Нещасливе кохання» (1956), перекладає твори М. Гоголя, Я. Гашека, В. Маяковського, О`Генрі, О. Сухово-Кобиліна, А. Чехова, та ін. Його перу належить багато гумористичних творів для дітей. 1956 р. світ побачили твори письменника в двох томах. Його читали мільйони, його живий голос чули десятки тисяч. І до останніх днів письменник не поривав зв`язку зі своїми читачами. Ще за тиждень до смерті він виступав перед читачами в Каховці на Херсонщині.

28 вересня 1956 р невблаганна смерть раптово обірвала життя Остапа Вишня.

Тридцять п`ять років подарувала доля Остапу Вишні на творчу діяльність. З них третину випало прожити за колючим дротом. Інша людина назавжди втратила б здатність сміятися, але не він. Плідно працював, незважаючи на гостру критику та не дуже схвальні відгуки. Упродовж 1963-1965 рр. вийшло друком семитомне видання творів. Його усмішки передруковувались в українських виданнях США, Канади, Аргентини, Франції та інших країн. Памфлети і фейлетони гумориста перекладаються польською, болгарською та чеською мовами. Усмішка Остапа Вишні стала мистецькою цінністю на довгі часи.

10 листопада 2014 255 р. від д. н. Фрідріха Шиллера, німецького поета, драматурга

[HoN]Accord — Sun, 02 Nov 2014 19:58:22 GMT

10 листопада 1759 народився Фрідріх Шиллер в місті Марбах у сім'ї військового фельдшера. Його батько — Йоганн Каспар Шиллер — військовий фельдшер, мати, Доротея, уроджена Кодвейс — донька сільського лікаря.

На дев'ятому році хлопця віддали вчитися до латинської школи, яка готувала учнів до вступу в семінарію. Потім Фрідріха запримітив герцог Карл Євгеній і змусив навчатися у створеній ним військовій академії. Вісім років (1772–1780) провів Шиллер у цьому розсаднику рабів, де панували шпигунство й стеження за учнями, категорично заборонялося спілкування із зовнішнім світом, а всі вихованці підкорялися найсуворішій кийовій дисципліні. Лише ночами Шиллер міг крадькома читати. Він багато разів перечитував твори Плутарха, оди й поеми Клопштока, ліричні вірші та роман «Страждання юного Вертера» свого старшого сучасника Ґете. Пізніше він захопився Шекспіром. По закінченні військової Академії якийсь час він працює полковим лікарем.

Над першою драмою «Розбійники» Шиллер почав працювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 році драма завершена, а 13 січня 1782 року «Розбійники» були вперше показані на сцені Мангеймського театру. Вистава мала колосальний успіх. Потім пішли тріумфальні вистави в багатьох інших містах Німеччини. Попри те, що постановники часто на свій смак чи за цензурою свавільно калічили текст п'єси, а дія була перенесена із сучасності в XVI століття, неможливо було знищити головного — пафосу драми, шляхетність помислів розбійника Карла Моора, який вирішив у своїй батьківщині викорінити поодинці зло та беззаконня.

Шиллер читає перед друзями драму «Розбійники», в той час як до нього наближаються солдати герцога

Герцог Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити автора «Розбійників» на гауптвахту й заборонив йому писати що-небудь, окрім творів із медицини.

Шиллер вирішив покинути володіння карликового деспота. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, автор «Розбійників» таємно втік з Вюртемберга. П'ять років тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзята боротьба за визнання серед німецьких читачів і театральної публіки.

Визнання до Фрідріха Шиллера прийшло в Росії з першою драмою «Розбійники», що у 1793 році була зіграна вихованцями Шляхетного пансіону при Московському університеті. Шедеври Шиллера викликали інтерес у російських поетів і прозаїків. Представники різних літературних напрямків інтерпретували твори німецького поета, наголошуючи на тому, що особливо відповідало ідеям історичного етапу.

Смерть обірвала творчість поета-гуманіста тоді, коли його поглядам відкривалися нові обрії, коли його розпливчасті ідеали набували чіткіших обрисів і він починав вірити в політичну самостійність народу (у 1805).

Джерело

16 жовтня 2014р. - 160 р. від д. н. Оскара Уайльда (Оскар Фінгал О'Флаерті Віллс Вайльд) (1854 - 1900), англійського прозаїка і поета

[HoN]Accord — Sun, 05 Oct 2014 11:59:51 GMT

"Будь собою. Інші ролі вже зайняті".
Оскар Уайльд

Сучасники згадували, що у Вайльда було бліде, безкровне обличчя, широкі вилиці, виголене обличчя, хоча в ту пору модними були пишні вуса й бороди-еспаньйолки. З-під важких повік дивилися темно-сірі очі, в яких приховалася іронія. Одна леді казала, що вайльдівські очі "блищать, немов дорогоцінні камені". Годинами юний Оскар сидів перед дзеркалом, вивчаючи своє обличчя, рухи, жести. Він був високого зросту, вище шести футів. Сміючись, широко відкривав рота, і оточуючі бачили блискуче білі зуби.

Багато уваги митець завше приділяв своєму одягу. Треба було чимось відрізнятися від багатіїв-аристократів, і Вайльд відпускав каштанові кучері до плечей, носив оксамитовий, золотистого кольору піджак, бриджі, чорні довгі панчохи; вільну сорочку з відкладним коміром пов'язував бантом, часто мав велику квітку соняшника у руках. У такому костюмі, який Оскар вважав другою після Лютера великою реформою, він, ірландець, увійшов у доброчинне вікторіанське суспільство. Насолода життям і його радощами була головним завданням Вайльда.

Однією з головних пристрастей митця була закоханість у коштовності, дорогоцінні камені і квіти, які він обирав залежно від пори року, погоди, настрою. Хтось із сучасників письменника жартома назвав його "мінералогом і ботаніком у літературі", на що Вайльд відгукнувся: "це не зовсім так: я, скоріше, ювелір і квітникар". Справді, мінерали більше цікавили його, коли майстри перетворювали їх на коштовні вироби, а квіти - коли вони ставали букетами у вазах чи прикрашали петлички його модних костюмів. Вайльд не міг намилуватися оксамитами, перлами, діамантами; годинами простоював біля вітрин ювелірів. Для нього у обручках, діадемах, намистах було втілено цілі світи, прадавні віки, священні перекази і легенди. Свої кімнати він прикрашав дорогими ковдрами, портретами відомих актрис, драпіруванням, книжками на полицях у вишуканих оправленнях.

Витоки такої схильності до усього незвичного, прекрасного, а також бажання виокремитися можна відшукати у дитинстві митця. Його батька, сера Вільяма Вайльда, найвідомішого у Дубліні лікаря, знайомі називали "найбруднішим чоловіком у всій Ірландії". Усе, за що б він не брався, він робив із пристрастю, був ненаситним у праці й ненавидів спокій. У молоді роки сер Вільям подорожував Середземним морем і описав це у книзі, що витримала кілька видань. Мати письменника, леді Вайльд, була екзальтованою, романтичною жінкою. Своє дівоче прізвище Елджі вона вела від Аліг'єрі й вважала Данте своїм предком. У юні роки вона писала вірші й політичні статті під псевдонімом Сперанца ("Надія").

16 жовтня 1854 року у них народився другий син, якому були дані імена Оскар. Коли Оскару виповнилося десять років, його віддали до відомої Портора-скул у місті Енніскіл. Школа була суворою, серйозною, ворожою ірландським національним почуттям. Учнем юний Вайльд був неяскравим, пізно прокидався, спостерігав за птахами. З-поміж інших він хіба що вирізнявся акуратністю, охайністю, красивою зачіскою. Оскар багато читав, і книжкове життя його цікавило більше за реальне

У Оксфорд майбутній письменник приїхав у двадцятилітньому віці. Старовинна будова університету, двори із фонтанами, дзвіниці, лебеді на озері - усе чарувало й нагадувало середньовіччя. Навчання не забирало в Оскара багато часу, проте почувався він не зовсім комфортно, бо в Оксфорді навчалося багато дітей аристократів. Сини лордів мали окремий стіл, власних коней, собак, човни. Хоча Вайльд жив скромно, але він завжди модно одягався і відпускав довге волосся, яке зачісував назад. Канікули Оскар проводив у Італії і побував у всіх музеях, галереях і палацах Мілана, Туріна, Флоренції, Падуї, Верони, Венеції, Равенни, Рима.

Вайльд також побував у Канаді, Франції. Скрізь його оточували шанувальники, більшість з яких були жінки. Оскар завжди вважав себе вродливим чоловіком, навіть тоді, коли для цього вже не було ніяких підстав. Він закохувався у актрис, у аристократок. І от з однієї із своїх подорожей митець привіз дружину, Констанцію Ллойд. Дівчина була дочкою адвоката і закохалася у Вайльда як у казкового принца. Одруження виявилося щасливим. Оскар майже не виходив з дому, а якщо зникав на кілька годин, посилав дружині листи і квіти. Гостям він показував Констанцію кожного місяця у нових сукнях і костюмах: грецькому, середньовічному, голландському, часів Директорії, давньовенеціанському та ін. Дружина народила Уайльдові двох синів - Сіріла і Вів'єна. Митець заробляв для сім'ї гроші, почав писати статті в журнал "Жіночий світ". Ніхто не міг зрівнятися з ним у рекомендаціях, як облаштувати й прикрасити житло, вибрати меблі, ювелірні вироби і парфуми.

Професор естетики

Закоханий у красу, Вайльд трагічно сприймав її зникнення із сучасного йому світу. Усе своє життя митець присвятив пошукам краси, яку він знаходив не лише в природі, але, насамперед, у речах: коштовностях, одязі, меблях, музичних інструментах тощо. Він купував вишукані речі, меблі, картини, носив елегантний одяг і з благоговінням ставився до творів мистецтва. Вайльд добре знав класичні мови, читав швидко і багато. Серед його літературних авторитетів можна назвати Есхіла, Еврипіда, Софокла, Діккенса, Теккерея, Флобера, Достоєвського, Толстого, Вордсворда. На думку Вайльда, мистецтво могло б зблизити людей настільки, що їм не довелося б ніколи воювати одне проти одного. Він казав: "Ми не будемо вести війну проти Франції, тому що проза її досконала".

Вайльд закликав розпізнавати мистецтво навколо себе і більше уваги приділяти естетиці, духовності повсякденного буття: "Мистецтво - це не іграшка і не примха, це неодмінна умова людського життя. Навчитися любити Природу найлегше за допомогою Мистецтва. Воно облагороджує будь-яку польову квітку. І хлопець, який бачить прекрасного летючого птаха, вирізьбленого з дерева або написаного на полотні, мабуть, не буде жбурляти традиційного каменя в живого птаха".

Тож недаремно Вайльд одержав титул "Професор естетики". Його спосіб життя наслідували, його судження про красу і мистецтво ставали гаслами для творчої молоді кінця ХІХ століття.

Перші художні спроби Вайльда були досить вдалими: за поезію "Равенна" (1878) він був удостоєний ньюдігайтської премії. У 1881 році виходить перша збірка віршів Вайльда "Поезії", головною темою яких було критичне ставлення до сучасної поету дійсності. Вірші були образними, барвистими, декоративними, з імпресіоністськими мотивами.

У 1887 році з'являються його перші прозові твори: "Злочин лорда Артура Севіла", "Взірцевий мільйонер", "Сфінкс без загадки", "Кентервільський привид". Вони дають уяву про об'єкти критики письменника і формування його творчого методу.

Вайльд починає писати і казкові оповідання, які були видані у збірках "Щасливий принц та інші казки" (1888) та "Гранатовий будиночок" (1891). Головна тема казок англійського митця - вірність дружбі та любові. Вайльдівський естетизм в казках сповнений моральності. Мотив жертовності є провідним у чарівних оповіданнях "Щасливий принц", "Соловей і троянда"; трагізм життя відчутний у казці "Зоряний хлопчик"; проблема людських взаємостосунків наявна у "Відданому друзі".

Пробує свої сили Вайльд і у драматургії, створюючи вишукані комедії "Віяло леді Уїндермір" (1892), "Жінка, не варта уваги" (1893), "Ідеальний чоловік" (1895), "Як важливо бути серйозним" (1899) та ін. У цих п'єсах розкриваються таємниці "салонного" життя, духовна атмосфера англійського суспільства. Комедії Вайльда - це естетична гра автора з читачами (глядачами), викликана дотепністю і парадоксальністю ситуацій. Французькою мовою, спеціально для відомої актриси Сари Бернар, він пише драму "Соломія" на біблійний сюжет. Єдиним кумиром для героїні є краса, яка існує поза поняттям моральності. П'єса була заборонена в Англії.

У передмові до уславленого роману "Портрет Доріана Грея" письменник викладає своєрідний маніфест естетизму. І хоча вихідні положення свідчать про надморальний зміст мистецтва, своїм твором Вайльд стверджує зворотне. Фізична краса Доріана Грея не може бути сильнішою і важливішою за потворний портрет-совість.

Останні твори митця - "Балада Редінгської в'язниці" (1898) і сповідь "De Profundis" (вийшла посмертно) - це думки про істину в мистецтві, справедливість, Божий суд. "Боги щедро обдарували мене, - напише Вайльд у своїй останній книзі, - у мене був високий дар, славне ім'я, гідне положення у суспільстві, блискучий, зухвалий розум; я зробив мистецтво філософією, а філософію - мистецтвом; змінював свідомість людей і всі кольори світу; що б я не казав, що б не робив, - усе дивувало людей, я взяв драму - найбільш безособову з форм, відомих у мистецтві, і перетворив її у такий же глибоко особистий спосіб вираження, як ліричний вірш, я водночас розширив сферу дії драми і збагатив її новим тлумаченням; усе, до чого б я не торкався, - чи то драма, роман, вірші або вірші у прозі, дотепний чи фантастичний діалог, - усе освітлювалося невідомою до тих пір красою... я пробудив уяву мого століття так, що воно мене оточило міфами і легендами; усі філософські системи я зумів втілити у одній фразі й усе суще - у епіграмі".

Життя виявилося сильнішим за мистецтво у долі Вайльда, та він був і досі залишається провідною фігурою англійського естетизму, співцем краси - "однієї з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора".

Шокуюча поведінка Вайльда, його звички, смаки видавали у ньому справжнього англійського денді. Для митця такий спосіб життя означав гармонію душі, свободу від стереотипів, творчий імпульс. Вайльд зачаровував кожного, кому хотів сподобатись. Йому імпонувала дружба і повага міністрів, лордів, герцогинь. Йому подобались їхні похвали, улесливі слова, гарячі потиски рук. Він не уявляв свого життя поза цим колом, хоч і помічав зверхність, нещирість, схильність до пліток "салонних" відвідувачів.

Часто вранці, коли Вайльд тільки-но встигав прийняти ванну з фризом із оніксу, до нього приходив брат Віллі з проханням підкинути цікаві думки. Віллі працював журналістом, і нові факти, вислови, судження йому були потрібні завжди. Оскар, викурюючи одну за одною східні цигарки, надиктовував братові політичні статті, забавні світські історії, анекдоти тощо. За один такий ранок Віллі інколи запасався матеріалом на кілька тижнів уперед.

Після того, як комедії Вайльда були поставлені на сцені, він практично перестав писати. Тепер він творив усно. Його фрази передавалися з уст в уста, заучувались та переписувались письменниками-початківцями. Слово Вайльда було точним, барвистим, глибоким. Як-от: "Пунктуальність - крадій часу"; "Єдиний спосіб звільнитися від спокуси - піддатись їй"; "Душа народжується старою, але стає дедалі більш юною" та ін. Цей "Принц Парадокс" не мав собі рівних у бесідах, за що його прозвали також і "Шахерезадою салонів". Його вражаюча пам'ять дозволяла вільно оперувати у розмовах знаннями про мистецтво, дорогоцінні камені, про вина, вишукані страви, тютюн, про величних історичних діячів та маловідомі події, про сади готики, мармур музеїв тощо. Про митця казали: "Якщо коли-небудь існувала людина, що говорила, як боги, то це Оскар Вайльд".

Король Життя

Він узяв від життя усе, що тільки можна було взяти: славу, друзів, кохану дружину і дітей, художній талант, шанувальників, вишуканий дім... Вайльд був людиною, якою в Англії більше усього цікавилися і яку більше усього ненавиділи. Він обожнював самого себе. Період свого життя вважав знаменним часом в історії людства. Вайльд був взірцем і законодавцем примх аристократів.

Вайльд знав собі ціну. Коли американський видавець запропонував йому п'ять тисяч доларів за роман у тисячу слів, письменник відмовився, бо, за його висловленням, "у англійській мові немає 100 тисяч слів". Одна газета надіслала йому анкету з проханням назвати десять кращих книг. Вайльд відповів: "Не можу їх назвати, сам іще не написав стільки". Та хоча він багато разів твердив, що моральні принципи не керують ним, багато сучасників згадували Вайльда як чуйну, здатну до співчуття людину. Він нікому ніколи не заздрив, і взагалі був приємною, привабливою особистістю. Звичайно, милосердя не було головною рисою його вдачі, але немає жодних підстав вважати його "самозакоханим маніяком", що догоджає лише власному "я". Ніхто краще за Вайльда не міг заспокоїти людину, у котрої померли її близькі.

У 1895 році над письменником розпочався судовий процес, який викликав великий резонанс у суспільстві. Вайльда було звинувачено у "аморальній" поведінці, яка заважала порядним, пристойним людям почуватися комфортно у його присутності.Знайшлося багато свідків антисуспільного, аморального життя Вайльда, які виступили в суді.

Елегантний одяг англійського денді було замінено на тюремний сірий костюм. Від неякісної їжі й смороду у камері Вайльда постійно нудило. Лише голод примушував його, людину витонченого смаку, їсти те, що приносили. Він виконував найбруднішу й найважчу роботу: м'яв клоччя і шив мішки. Ніхто його тепер не називав "Оскар". "Ув'язнений С 33" - таким тепер було його ім'я. Пізніше він зізнався: "У моєму житті було два великих

У той же час англійське суспільство вирішило назавжди позбутися усього, що було пов'язано з "Королем Життя": із міських бібліотек і книжкових магазинів вилучалися та спалювалися його книжки, у театрах забороняли ставити його п'єси. Домашню бібліотеку Вайльда розтягнув і розгромив натовп укупі із судовими виконавцями, котрі налетіли описувати майно Вайльда, бо він неспроможний був оплатити судові видатки й внести грошову заставу за своє звільнення з-під варти. А книжок у тій бібліотеці було кілька тисяч. Сини Вайльда були вимушені полишити навчання. "Ув'язнений С 33" прекрасно усе розумів і писав у листі від 1 квітня 1897 року до друга Роберта Росса: "У день звільнення я лише з однієї в'язниці перейду до іншої, й бувають хвилини, коли весь світ уявляється мені камерою, не просторішою за мою й не менш жахливою".

За шість місяців до закінчення строку ув'язнення Вайльда звільнили від фізичної праці й призначили бібліотекарем. Тепер у нього було досить вільного часу, аби переоцінити прожите. Усе змінилося у його свідомості, і на перший план вийшли вже не насолода, а аскеза, не виклик, а смиренне сприйняття усього, що пошле доля, замість радості - страждання, замість краси - любов...

Настав день звільнення. У листі до Вілла Ротенстайна від 9 червня 1897 року читаємо: "Я впевнений, дорогий Вілл, Ви зрадієте, коли дізнаєтесь про те, що я вийшов із в'язниці людиною зовсім не озлобленою і не спустошеною".

Англійське суспільство не прийняло Вайльда. Підданий остракізму, відірваний від власних дітей, він був змушений оселитися в маленькому містечку у Франції під іменем Себастьян Мельмот. Митець важко переживав своє становище: "Залишилось мені одне місце - цвинтар. Я ходжу туди і дивлюся на той цинковий стіл, який уже готовий для мене. Ну, що ж! У мене було дивовижне життя, яке, на мою думку, усе позаду".

Вайльдові не вистачило сили духу витримати тимчасову ізоляцію. Він, тонкий знавець людської психології, не здогадався, що суспільна думка - мінлива і не може постійно бути жорстокою до нього. Років через 5-10 повернулися б і минула слава, і шанувальники, і дружина, і успіх. Не дочекався... Зламаний хворобою, не маючи жаги до життя, позбавлений грошей і підтримки друзів, Вайльд помер у Парижі 30 листопада 1900 року. За його труною йшли дві-три особи. У 1909 році прах письменника було перенесено з бідного паризького кладовища на кладовище Пер-Ляшез, де поховані такі відомі французи, як Бізе, Бальзак, Мюссе, Шопен та ін.

15 жовтня 2014р.- 170 р. від д. н. Фрідріха Вільгельма Ніцше (1844 - 1900), німецького філософа, мислителя, психолога

[HoN]Accord — Sun, 05 Oct 2014 11:57:50 GMT

Той, хто відповів собі на питання: «Навіщо жити?» — зможе витримати майже будь-яку відповідь на питання: «Як жити?»

Фрідріх Ніцше

9 жовтня 2014 110 р. від д. н. Миколи Платоновича Бажана (1904 - 1983), українського письменника, перекладача

[HoN]Accord — Sun, 05 Oct 2014 11:52:17 GMT

Я єсть Людина. Я звитяжно зміг

Прокласти першим славну путь в майбутнє,

Свідомий прав досягнутих своїх.

Путь нелегка, та гордо і дойстойно

Її пройшов, іду і буду йти.

Ні вража лють, ні лжа, ні спроба збройна

Мене не відвернули від мети.

$CUT$

Народився 9 жовтня 1904 р. в м. Кам’янець-Подільську (нині Хмельницька область) у родині військовослужбовця. Дитячі роки майбутнього поета пройшли у мальовничій Умані.

Батько Миколи Бажана — Платон Артемович — був військовим топографом. Виходець із селянської сім'ї з Полтавщини, П.Бажан був людиною надзвичайного розуму, моральної чистоти й суворих життєвих правил. Полк його стояв у Кам'янці-Подільському. Тут він зустрів Галину Поржецьку (тоді вчилася в Київській гімназії, згодом учителювала). Її рід — з української шляхти. Один із предків, Тиміш Поржецький, член Вільненської академії, був поетом. Його вірші латиною, датовані 1639 p., збереглися в бібліотеці Вільнюса. Інший предок був уніатським священиком, який від папи римського одержав ікону-горельєф та індульгенцію — свідоцтво про відпущення гріхів усьому роду. Нареченими вони були п'ять років. Для шлюбу треба було внести в офіцерську касу певну суму, яка гарантувала б сім'ї військового пристойне життя. Одружилися 1902 p., прожили разом 53 роки. У 1904-му в них народився син Микола, в 1907-му — Валентин, а потім — і дочка Алла.

Коли полк перевели в Умань, сім'я переїхала туди. В домі Бажанів збиралася уманська інтелігенція, господарі й гості грали на піаніно, читали, обговорювали прочитане, ставили домашні спектаклі. Так, в інсценізації пушкінської "Полтави" роль Кочубея грав Микола, він же був режисером; у виставі "Морозко" текст, постановка й музичний супровід — теж його. Писати й малювати він любив змалку. У школі захоплювався історією, археологією, допомагав учителеві історії в розкопках курганів.

У 1923 році, після закінчення Уманського кооперативного технікуму, переїжджає до Києва, де навчається спочатку в кооперативному інституті, а потім в інституті зовнішніх зносин.

Перший вірш Бажана було опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів», який вийшов у світ в 1923 році в Києві.

У 1926 році в Харкові виходить перша книга поета — «Сімнадцятий патруль», присвячена героїці громадянської війни.

Поступово Бажан формує свій власний експресіоністично-бароково-романтичний стиль і охоплює широке коло тем української історії та сьогодення.

Його твори «Будівлі» (1924), «Гетто в Умані» (1928), «Розмова сердець», «Дорога» (1930) стали сенсацією в українській літературі того часу. Велика історична поема «Сліпці» вважається творчою вершиною Миколи Бажана.

Талановитий поет привернув увагу радянської влади. Його творчість починає засуджуватися в літературних журналах, періодичній пресі. Протистояння з владою поет не витримав.

У середині 1930-х років відбувається такий бажаний для більшовиків перелом у творчості М. П. Бажана. Спочатку він багато займається перекладами, а трохи пізніше головною темою його творчості стає прославляння соціалістичного будівництва і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х років повні лестощів і вихваляння радянському ладу і його вождям («Товариш стоїть в зореноснім Кремлі» (1932), поема-трилогія про Кірова «Безсмертя» (1935-1937), поема «Клич вождя» (1939)).

У 1940 році М. П. Бажан вступає у ВКП(б). Свою літературну діяльність до кінця життя він буде поєднувати з активною державної та громадською роботою.

У період радянсько-німецької війни — у діючій армії, був редактором газети «За Радянську Україну». Широкої популярності набув його вірш «Клятва» (1941). У 1942 році пише поему «Данило Галицький». У 1943 році публікує книгу «Сталінградський зошит» (Сталінська премія, 1946), а в 1948 році — цикл «Англійські враження» (Сталінська премія, 1949). У книзі «Біля Спаської вежі» (1952) оспівав віковічну дружбу російського та українського народів.

У 1960-1970-х роках продовжував активну літературну діяльність. З друку виходять його збірки «Італійські зустрічі» (1961), «Чотири розповіді про надію» (1967), «Уманські спогади» (1972), поеми «Політ крізь бурю» (1964) та «Нічні роздуми старого майстра» (1976).

Автор літературно-критичних творів «Дружба народів — дружба літератур» (1954), «Люди, книги, дати» (1962).

У 1953-1959 роках — голова правління Спілки письменників України.

Під час хрущовської відлиги 2 липня 1956 порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників В. Бобинського, Г. Епіка, І. Кириленка, О. Слісаренка, Д. Гофштейна, І. Кулика, М. Куліша, О. Влизька, Д. Загула, С. Пилипенка, В. Чечвянського, Б. Антоненка-Давидовича.

У 1957-1983 роках — головний редактор Головної редакції Української Радянської Енциклопедії. За ініціативою і під керівництвом М. П. Бажана видана Українська Радянська Енциклопедія в 17-ти (1959–1965) і 12-ти (1977–1985) томах, «Історія українського мистецтва» (томи 1–6, 1966–1968), «Шевченківський словник» (1978). Один з авторів гімну УРСР та перекладу на українську мову гімну СРСР.

Жив у Києві. Помер 23 листопада 1983 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

5 жовтня 2014 - 105 років від д. н. Богдана-Ігоря Антонича (1909 - 1937), українського письменника, перекладача, літературознавця

[HoN]Accord — Sun, 05 Oct 2014 11:50:57 GMT

«Щастя — це трикутник, а в нім три боки: віра, надія, любов».

Богдан-Ігор Антонич

Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця знаходиться тепер на території Польської Народної Республіки.

Єдиному синові досить заможних людей життя могло стелитися м'якими і веселими веретами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназіальний учитель Урбаністичні мотиви і образи з його останньої книжки “Ротації”, напевне, пов'язані з тими враженнями, які витис на дитячій душі похмурий Відень — столиця конаючої Австро-Угорщини.

В 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті режимом Пілсудського за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці. Тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин. То було біологічне тривання, пообідня тиша, яку бурили металічні звуки патріотичних снів, пов'язані більше з дзеньком кухонного, а не церковного посуду.

Різні хворощі нападали хирлявого з природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Саноці Антонич горнувся до українського товариства студентів. Відомо, як польські шовіністи боролися з українством на Лемківщині. Там, де важко було ополячити, намагалися омосквофілити. Але ні в москвофіли, ні в “польську віру” Антонич не пішов. Маємо завдячувати це невідомим учителям, простим новицьким дівчатам, що наймитували у попів, бавлячи піснями їх дітей.

Учився Антонич добре. Але, як пише Ольга Олійник, “не любив вириватися вперед”. Дуже цікавий факт подає все та ж Ольга Олійник про замилування Антонича до музики. Він не лише любив грати на скрипці, але й пробував компонувати сам музичні твори. Одну його річ “грала ціла гімназія”. Музичне обдаровання — ось відкіля починається ледь помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.

З 1928 по 1933 рік Антонич вчиться у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій. В 1931 році виходить перша книжка Антонича “Привітання життя”, яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з “Привітанням життя” поет готував книжку релігійної лірики під заголовком “Велика гармонія” (знаменно те, що він не опублікував її).

Закінчення університету співпало в Антонича з видатною подією в його житті — виходом у світ його другої збірки “Три перстені”. Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії. Простота “Трьох перстенів” перехрещується з образною ускладненістю інших його книжок, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.

Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: “Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу”. Він знав, що польські власті все робили, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Одначе керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець. Антонич був неодружений. Неподілена туга молодості відіграє немаловажну ролю в зрості напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника, що з усіх жіночих примх знав тільки буркотливість своєї старомодної тети, в якої мусив мешкати.

За чотири роки (1933—1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, “Книга Лева”, вийшла за його життя, в 1936 році. Дві інші — “Зелена євангелія” і “Ротації” — посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою “Довбуш”, над численними статтями, над романом “На тому березі”, який, на жаль, так і не був закінчений. 6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але тут же друга важка недуга — запалення легенів — підкосила його навіки. Він помер за декілька місяців до власного весілля, залишивши невінчану вдову.