Навчання за гасовою лампою і важка праця в оборі й колгоспі — щоденні Євгенові справи, та поряд завжди була книжка — бо без неї він уже не уявляв свого буття. Коли хлопчина перечитав уже всю домашню бібліотеку, то завітав до невеличкої шкільної книгозбірні, яку одразу ж «проковтнув», що довелося їздити до сусіднього села Корделівки (де саме викладали його батьки) і там вишукуючи собі книжки для читання. Коли ж і в Корделівці не залишилося непрочитаної книжки, Євген-книголюб спрямував свій читацький порив до районного центру — Калинівки, привозячи, з тамтешньої бібліотеки, стопи книжок та перечитував їх.

Любов до читання з часом переросла в захоплення віршуванням. Коли Євген учився в шостому класі, один із перших його віршованих творів під назвою «Червоний прапор» вмістила шкільна стінгазета, що викликало страшенну гордість хлопця. Про своє дитинство письменник розповідав у багатьох оповіданнях, у тому числі в повісті «Сільські вчителі», «Шкільний хліб», «У гаї сонце зацвіло». Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Образ героїні повістей Олени Левівни – з ряду найкращих жіночих портретів, створених майстрами нашої прози.

Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50-х років, найкращий школяр села подався на науку до Києва. Він подав документи до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики. На ті часи конкурс до цього ВУЗу складав до 16 чоловік на місце, але селянському сину вдавалося успішно здавати екзамени з усіх дисциплін (а це більше 5) і лише на останньому іспиті, географії — яку він пречудово знав, йому зрізали бала — так Євген не пройшов по конкурсу. Повернувшись засмученим додому, в рідне село, він не міг собі втямити, що квота на поступлення для сільських дітей — була дуже обмежена.

Та вперто бажаючи стати журналістом і письменником, Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М.Гоголя. І з 1955 року він почав здобувати вищу освіту в колишній колегії  Павла Галагана. І тамтешня творча атмосфера вплинула на подальші кроки юного студента, він одразу ж вступає до літературної студії, пише вірші, прозу — його цілком поглинула творча стезя:« ... Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку писав у старому - ще князя Безбородька - саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане у Київ, але з відти одержував одні й ті самі відповіді, негативні, стандартні ...      ». І знову чергові відмовки, тепер з літературно-письменницьких часописів та редакцій, мали би підірвати творчий запал Гуцала.

            У 1959р. майбутній письменник закінчив Ніжинський педагогічний інститут ім.М.Гоголя, але мріяв стати журналістом, тому якийсь час працював у редакціях газет, видавництві «Радянський письменник», а згодом повністю присвятив себе письменницькій діяльності. Активно друкуватися почав у 1960р., а через два роки вийшла перша збірка його оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість.

В той же час стала знакова подія у житті 25-річного письменника, він, у складі делегації молодих літераторів, побував у Франції. Ці відвідини стали наче ковтком волі, натхнень, здавалося, що уже можна буде дихати на повні груди і не озиратися на літературних «держиморд» з їхніми заборонами та приписами.

Відтоді одна за одною виходили нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші. Твори Є.Гуцала об'єднує любов до простої людини, любов до життя в усій його не завжди видимій складності, прагнення зрозуміти й облагородити чесну людину, а нечесну, морально ницу – викрити перед людьми.

            Значну частину творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Державної премії України імені Т.Г.Шевченка. Дитяча проза Є. Гуцала прикметна особливим, тільки йому властивим поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу – в новому баченні, про що свідчать цикл «Оповідання з Тернівки» (1982) і книжка «Княжа гора» (1985).

Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників. Впродовж того десятиліття йому вдавалося себе зреалізовувати й разом з Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Григіром Тютюнником та іншими, творити новітню українську літературу.

Етапним для творчості письменника було звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів'їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу...».

Герой трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших рис національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров'я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя. Письменник акцентує саме на фольклорній домінанті головного персонажа трилогії, відтак прагнучи вписати цілісний фольклорний світ у конкретику сільського побуту 80-х років; при цьому неминуче впадає у заданість і штучність: хліборобська цивілізація остаточно втратила свою цілісність на українському терені, як утратив світопояснюючу роль фольклор.

            У 1981р. вийшла друком перша поетична збірка Є.Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так, рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної збірки «Зелена радість конвалій» письменник повертається до лірики. Поезія Євгена Гуцала – це певною мірою протест проти оточуючого суспільства. Він був одним серед тих, які обрали не продажну славу, улесливість і матеріальні набутки шляхом брехні, мовчання, закривання очей на дійсність. Він обрав слово. Правдиве, болюче, підсвідоме… Гуцалові вдалося створити світ, де все пройнято настроєм, чистим порухом душі. Він створив світ без штампу, без колючого дроту і зрад.

 Євген Гуцало був ще й дослідником. Перебуваючи на засланні, він досліджував історію, культуру російського народу. Свої думки й спостереження він виклав у публіцистичній праці «Ментальність ясиру». Книга побачила світ після смерті автора.

Та найбільшу славу і визнання авторові принесли твори для дітей. В оповіданні «Лось» письменник розповідає історію про те, як лось, намагаючись напитись з ополонки, потрапив у воду й почав тонути. Двоє хлопчиків стали свідками боротьби лісового красеня за життя. Зрозумівши, що важкий лось не зможе врятуватись, хлопці кинулись на допомогу. Брати тільки-но встигли визволити тварину з льодяного полону, як пролунав постріл. Хлопці не відразу зрозуміли, що куля влучила саме у врятованого ними лося. Незабаром з'ясувалось, що вбивцею лісового красеня із сусіднього заповідника став їх рідний дядько Шпичак. Коли дядько зрозумів, що брати не в захопленні від його здобичі, він злякався, що хлопці можуть повідомити в заповідник про його вчинок. Він намагався їм і погрожувати, щоб вони мовчали, і пропонував за мовчанку м'ясо й роги, але діти, нічого не відповівши, пішли до своїх саней. Автор завершує оповідання тим, що розгублений Шпичак дивиться на мертве тіло лося і йому, як це нещодавно було з дітьми, страшенно хочеться, щоб «лось підняв голову, звівся на свої стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як він ще недавно біг, поки дороги йому не перетнула куля». Але лось так і не ворухнувся. Є.Гуцало спеціально не розповідає про те, що буде далі, пропонуючи замислитись над цим читачу. Хоча, що буде далі, здогадатись неважко: хлопці, незважаючи на те, що вбивця – їхній рідний дядько, мабуть, все ж таки повідомлять у заповідник, бо зрозуміли, що Шпичак не шкодує про вчинене, отже, якщо його не покарати, буде продовжувати полювати на заповідних тварин. На відміну від хлопців, Шпичак (у кінці оповідання) хотів би побачити лося живим тільки тому, що боїться покарання, а не тому, що зрозумів жахливість скоєного злочину. У невеличкому творі Є.Гуцало зумів поставити ряд дуже важливих проблем: те, що людина вважає себе царем природи, не дає їй права знищувати тварин для своєї розваги. Навпаки, люди мають усвідомити, що їх завдання – оберігати та захищати природу, турбуватись про неї, бути милосердним. Проблематика цього твору співзвучна з оповіданням Василя Земляка «Тихоня».

4 липня 1995 року, на 58 році життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала.

Відтак, українські урядовці розпорядилися поховати видатного українського письменника, лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка Гуцала Євгена Пилиповича на Байковому кладовищі і спорудити надгробок на його могилі та встановити меморіальну дошку на будинку    № 3 по вулиці Суворова у місті Києві, де жив і працював Євген Гуцало.

Джерело: http://nayrok.com.ua/biografii/2158-bografya-yevgen-pilipovich-gucalo.html

Читати  Вірші Євгена Гуцала