"Це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі" (Василь Стус).

Василь Стус — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, якого називали Шевченком XX сторіччя. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. За переконання в необхідності української культурної автономії був заборонений радянською владою і на половину життя — 23 роки — позбавлений волі. Роль, яку відігравала постать Василя Стуса у розвитку української літератури  XX століття, відновленні української державності та національної ідеї, важко переоцінити.

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 в с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині.

1939 року батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

З 1944 по 1954 рр. Василь навчався у міській середній школі № 150 і закінчив її зі срібною медаллю, а згодом вступив на істори-ко-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці та разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Назаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій». Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці вчителював в селі Таужня Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші.

По закінченню служби в збройних силах (1960) три роки працював редактором газети «Соціалістичний Донбас», після чого 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР у Києві. За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Роки тимчасових робіт (1965-1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі. Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966-1972 рр. — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві, а пізніше вона потрапила до Бельгії й 1970 була видана в Брюсселі.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини.

Восени 1972 заарештований і засуджений на п'ять років примусової праці і три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. Восени 1975 року Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для «профілактики», 10 грудня в тюремній лікарні «Гази» (Ленінградська область) його прооперували.

6 лютого 1976 року Стус прибув етапом у табір ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії), був дуже виснажений. Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії.

По закінченню строку в концтаборі Стуса у 1977 році вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 року на золотих копальнях.

20 серпня 1977 року з Стусом стався нещасний випадок (перелом ступнів), після чого він потрапив на 2 місяці до лікарні. Зникло багато його книг і рукописів. Стусу були створені нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли — мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками.

З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «... мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом...».

Повернувшись восени 1979 року до Києва,  приєднався до гельсинської  групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи  формувальником у ливарному цеху, на конвеєрі взуттєвого об'єднання «Спорт». В травні 1980 був знову заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього.

Засуджений Василь Стус 29 жовтня 1980 року Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. 19 жовтня 1980 року з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінкської угоди звернувся академік А. Д. Сахаров.

Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської області, ВС-389/36-1. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 р. тримав голодування 18 діб. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. Багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним «Птах душі». Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв'язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила. Попри це в 1983 році Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита». Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії тиск на поета посилився.

Поет переконаний в тому, що тюрма (тоталітаризм) загине. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодування.

28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування «до кінця».

Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, можливо, від переохолодження.

Рідкісна, унікальна неподільність поезії і долі. Поет залишався вірним собі до кінця! Та навіть у найтяжчі хвилини життя Василь Стус твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом і буде почутим. Поховано на цвинтарі в селі Копальному, могила № 9.

У листопаді 1989 року Василя Стуса разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

Джерело:http://www.ukrtvory.com.ua/stus2.html
Творчість Василя Стуса